Кіссинджер та Орбан у тренді: Чи справді на Заході вже втомилися від України

У повітрі знову запахло зрадою. Цей неприємний запах пішов із високих кабінетів окремих західних держав, а в концентрованому вигляді – з економічного саміту в Давосі. Зараз чітко прослідковуються тенденції схилити Київ на територіальні поступки агресору, небажання окремих країн далі страждати через посилення антиросійських санкцій і скептичні настрої щодо наших європерспектив. Ми це вже проходили у 2014-2015 роках, з певними відмінностями, але тоді українська влада вимушено прогнулася під тиском західних країн, зупинила наступ на Донбасі, погодилася на Мінські угоди, далі всі імітували їхнє виконання, бо кожен читав документ по своєму, і зрештою у 2022 році маємо страшну війну. Тому з позицією нинішньої влади – ніяких територіальних поступок не буде – погодиться переважна більшість українців. Проблема в тому, як довго вдасться тримати в тонусі колективний Захід, де намітився очевидний розкол.

Цим користається росія, не лише посилюючи свій наступ на сході, але й сіючи зерна "втоми від війни" насамперед у тих державах, які завжди були лояльними до Москви – Угорщина, беззмінний лідер якої Віктор Орбан відверто знущається з ЄС введенням у своїй країні надзвичайного стану, Італія, яка навіщось пропонує мирні плани за спиною України, Німеччина, Франція, Австрія – у них, як завжди, на першому плані власні потреби. Навіть дивно, що в цій компанії нема Болгарії і Греції. Зате є Кіпр.

Повернемося до Давосу. Найвідомішим із рупорів зради там став держсекретар США за президента-невдахи Річарда Ніксона, 98-річний Нобелівський лауреат Генрі Кіссинджер. Не те, щоб він прямо закликав Україну капітулювати, натомість виступив за переговори протягом наступних місяців, до повернення в ідеалі лінії розмежування, яка була до 24 лютого. Інакше – "продовження війни за цією межею було б не про свободу України, але про нову війну з Росією". Власне, і президент Володимир Зеленський висловлювався, що повернення до розмежування станом на 23 лютого могло б бути варіантом, який вважався б перемогою. Проте ситуація складається так, що повернути захоплені росією українські території без потужного контрнаступу неможливо. Агресор не лише рветься захопити всю територію Донецької і Луганської областей, стираючи з лиця Землі міста і села, а й окопується на півдні. Тобто добровільно йти з загарбаних земель на Запоріжжі, Харківщині і Херсонщині ворог не збирається. Більше того, зберігається висока ймовірність повторного вторгнення на Сумщину і Чернігівщину. Ці області перебувають під постійними обстрілами з ординських територій. А рот путіна Дмитро Пєсков прямо каже: Україна має прийняти вимоги Москви, "Києву потрібно визнати ситуацію де-факто і просто тверезо оцінити". Тобто здатися і відмовитися від загарбаних окупантами земель.

Простіше кажучи, ідеї Кіссинджера та інших "миротворців", а їх лави після того, як у західних лідерів минув шок після побаченого в Бучі, потроху зростають – абсолютно нікчемні, неадекватні нинішнім реаліям. Однак вони вкрай небезпечні, адже зрошують у західних суспільствах сумніви у перемозі України та в необхідності підтримувати нас ще потужніше. Depo.ua аналізував, хто на Заході ллє воду на російський млин. Спочатку це були маловпливові постаті на кшталт німецьких ліваків-інтелектуалів чи зашквареного Герхарда Шредера, нині у гру включилися більш помітні фігури – Генрі Кіссинджер, Сільвіо Берлусконі (хто б сумнівався, навіть дивно, що цей путінофіл виринув тільки зараз), ще один лауреат Нобелівської премії, економіст Ерік Маскін, філософ-лівак Юрген Габермас. Все частіше у закордонній пресі з’являються статті на кшталт редакційної колонки у "Нью-Йорк таймс", що зводяться до одного – потрібен мир за будь-яку ціну.

До згаданого кола осіб варто вписати й генсека ООН Антоніу Гутьєріша. Після візиту до Києва, де його налякав ракетний удар, цей високоповажний сеньйор палець об палець не стукнув, щоб почати реформи в очолюваній ним організації, яка показала повну неспроможність. Єдине, що його цікавить – як вивезти зерно з України і росії, бо на світ очікує голод. А ще він лякає ядерною загрозою, чим відверто допомагає російській пропаганді. Схожа поведінка й іншого генсека – натівського очільника Єнса Столтенберга. Беззубість Альянсу за його каденції проявилася як ніколи досі. А тепер фінам і шведам доводиться лобом битися об стіни Анкари, аби вмовити Ердогана дозволити їм вступити до НАТО. Власне, зараз вони опинилися у ситуації, схожій до нашої, – протягом десятиліть Європа і Північноатлантичний альянс тримали нас поряд в якості молодшої сестри. Дослухаючись не до думки України, а до думок про Україну зовнішніх гравців. Сумнозвісний європоцентризм, який європейські політичні еліти, на жаль, неспроможні здолати.

Про це висловився Зеленський: "Ми повинні зробити все можливе, щоб у світі з'явилася стійка звичка – брати до уваги Україну. Щоб інтереси українців не перекривалися інтересами тих, хто поспішає на чергове побачення до диктатора". Поспішатимуть і далі? Поки голоси таких, як Кіссинджер, не критичні. Однак скептиків щодо нашої інтеграції в євроструктури вистачає. Тут не лише Еммануель Макрон, який все ж дав задню після своєї гучної ініціативи про якусь химерну заміну кандидатства України в ЄС. Останнє за часом висловлювання належить прем’єру Нідерландів Марку Рютте. "Шанси, що Україна незабаром стане кандидатом у члени ЄС, не дуже великі", - каже він. Бо така ідея, мовляв, надто багатьом країнам ЄС не подобається. І це було б несправедливо стосовно країн, які набагато довше чекали статусу кандидата. Тому Україні пропонують черговий ерзац – потенційне кандидатство. З огляду на те, що нинішні кандидати в члени ЄС на Балканах чекають вступу понад десять і більше років, нам доведеться стільки ж чекати, аби стати кандидатом, і ще років з двадцять, щоб стати членами ЄС.

У відносинах Заходу з росією, на жаль для нас, досі панує так звана союзницька парадигма. Якщо в роки Другої світової вдалося домовитися про антигітлерівську коаліцію зі Сталіним, то вдасться умиротворити й путіна. Йдучи йому на поступки. Бачимо одночасно два процеси. Перший: шанс на отримання статусу кандидата в члени ЄС ще високий, проте його відверто починають пов’язувати із мирними переговорами. Те ж стосується й обіцяних грошей на повоєнну відбудову. Зброя до нас іде, але окремі країни, такі як Німеччина, роблять усе, аби вона йшла якомога довше. Через це ми втрачаємо час і темп в обороні, а ворог, оговтавшись від шалених втрат у перший місяць війни, завдяки перевазі в техніці і живій силі посилює тиск.

Другий процес, який гальмується керівництвом згаданих вище держав – поступове виключення росії з глобальних процесів, перш за все економічних. Тут першу скрипку грають США та їхні партнери. Залишається сподіватися, що сильні світу цього дослухаються не до Кіссинджера і йому подібних, а до впливовішого в істеблішменті Джорджа Сороса. У тому ж Давосі він заявив: вторгнення росії в Україну, можливо, стало початком Третьої світової війни, тому найкращий і, мабуть, єдиний спосіб для Заходу зберегти вільну цивілізацію – перемогти сили путіна. Перемир'я, вважає він, неможливе, тому що путіну не можна довіряти. "Я не можу передбачити результат, але Україна безумовно має шанси на перемогу", – вважає Сорос.

Невже не очевидно, що в разі, якщо тиском і шантажем схилять Київ до поступок сьогодні, то вже за кілька років війна поновиться? Може й не в Україні, але все одно за нею стоятиме росія. І все переросте в реальний кінець західного світу. Це по-перше. А по-друге – не кидаючи нас на словах, але гальмуючи допомогу на ділі, західний світ точно не сприяє завершенню цієї війни. Гірше того, розповіді про кандидатство в ЄС, а тим більше повноцінне членство колись потім, років через 30, хитають ситуацію в України. Як в плані прозахідних настроїв у суспільстві, так і в плані внутрішніх політичних процесів. Простіше кажучи, якщо нас нікуди не беруть, то який сенс займатися реформуванням. Можна все лишити, як було. У 2014 році також активно проводили реформи "під асоціацію з ЄС". Потім багато зробили "під безвізовий режим". Ну а далі – глуха стіна. У підсумку – міжвидові чвари і корупція роз’їли трохи оновлену після Януковича систему зсередини. А наші політичні еліти такі, що з легкістю можуть повторити...