Імперативний мандат і Богдан: Хто залякує "Слуг народу" розпуском Ради

Різновекторні інформаційні канали, якими користуються представники нової влади для ретрансляції своїх меседжів, в останні дні активно мусують тему розпуску Верховної Ради ІХ скликання. Причиною активізації вважають те, що депутати "Слуги народу" все більше виходять з-під контролю Офісу президента і відмовляються давати результат, який вимагає Банкова. Мовляв, багато депутатів підхопили зіркову хворобу і почали забувати, завдяки кому вони опинилися в ліфті, що виніс їх на поверхню української політики. Depo.ua з'ясовує, наскільки серйозними є наміри президента та його команди "розстріляти" парламент і як далеко може зайти протистояння.

Камінь спотикання

Автором погроз про розпуск парламенту називають Андрія Богдана, який є свого роду наглядачем за парламентською монобільшістю і який спускає слугам народу задачі з законодавчої роботи. В допомогу Богдану – законопроект про імперативний мандат, який може бути дієвим інструментом контролю за депутатами. Канали розносять звістку, що ОП переходить до жорсткого формату розмови з парламентарями. Бо дійшло до того, що окремі депутати осміліли настільки, що починають ставити своїм кураторам умови щодо голосувань за ті чи інші законопроекти. А законом про імперативний мандат їх нібито вдасться загнати у стойло.

Батогом же, яким нардепів змусять мобілізуватись і проголосувати за обмеження своїх прав, що передбачено імперативним мандатом, стане загроза розпуску Верховної Ради. І це має швидко остудити гарячі голови, що уявили себе вільними від необхідності триматись у визначених рамках.

Довідка. За визначенням імперативний мандат є правилом, згідно з яким депутат представницького органу влади зв'язаний наказами виборців і протягом усієї своєї діяльності відповідальний перед ними. При цьому законодавчо закріплена можливість дострокового відкликання депутатів, що не виправдали довіри виборців. У державах ліберальної демократії імперативний мандат, як правило, не застосовується через його протиріччя принципу національного представництва. Одним з винятків є імперативний мандат в одній з палат парламенту Німеччини — бундесраті, що формується не виборцями, а урядами земель федерації: депутати зобов'язані дотримуватися рекомендацій своїх урядів.

В українському варіанті імперативний мандат буде працювати не стільки на виконання волі виборців, скільки на виконання настанов партії, разом з якою депутат отримає свій мандат на виборах. Тобто у випадку зі "Слугою народу" партії буде надано можливість, викоритовуючи нескладну процедуру, відкликати нардепа, якого ця партія висунула. Стосуватиметься це і списочників, і мажоритарників. По факту, будь-який парламентар, що проявить норовливість, може в короткий термін опинитись на вулиці. А не так, як нещодавно виключені з фракції монобільшості Скороход і Поляков залишаються депутатами, отримавши при цьому "вольну" голосувати як завгодно і говорити що завгодно.

Погрожуючи розпуском і нав'язуючи імперативний мандат, президентська команда намагається змусити різні групи впливу в середині партії працювати з ОП – це їхнє завдання. А ті, хто почуває себе надто незалежними, нехай складають мандати і переобираються без партійного бренду, в якості самовисуванців. Зрозуміло, що повторити свій результат без логотипу "Зе" навряд чи в когось з нинішніх мажоритарників вийде, наголошують в керівництві.

Бунтівники ж вередині фракції "Слуги народу" намагаються опиратись і всіляко саботують прагнення ОП "включити" імперативний мандат. А на погрози щодо розпуску відповідають меседжем, що такий крок буде невигідним в першу чергу самимому керівництву. Адже в разі розпуску, наголошує один з "внутрішньоопозиційних" каналів в СН, "Разумков більше ніколи не буде спікером, Стефанчук  – віце-спікером, Арахамія, його зами і Гончарук – взагалі хоч кимось, а у Богдана більше ніколи не буде більшості".

Втратити більшість

Щодо Разумкова, Гончарука та інших, то аргумент не є аж надто переконливим, оскільки в ОП цілком можуть пожертвувати цими фігурами. А от аргумент стосовно того, що у Богдана (читай – Зеленського) не буде у новому парламенті більшості - справді міг би налякати. Але спрацювати він міг би лише тоді, коли б у президента була б така більшість зараз. А все йде до того, що більшість активно розипається. І склеювати її стає дедалі важче. Тож незабаром цілком може виявитись, що втрачати-то особливо й нічого. 

Але що отримає Зеленський, якщо раптом зважиться на розпуск парламенту? Вже зараз можна з певною очевидністю бачити, що шансів сколотити монобільшість буде дійсно мало. І у випадку, якщо залишиться діюча виборча система з 450-ма депутатами та мажоритаркою, і у випадку скорочення Ради ло 300 штиків, які обиратимуться виключно за партійними списками. Тож доведеться утворювати коаліцію і брати в розрахунок інтереси своїх партнерів. Працювати з таким парламентом президенту буде важче, оскільки коаліція, в якій окрім "зелених кнопочок" буде ще якась сила, матиме значно більшу суб'єктність. І там вже не буде місця для турборежимів і сліпих голосувань за вказівкою з Банкової.

В той же час, як ми пам'ятаємо, напередодні літніх виборів Ради владна команда і не розраховувала на монобільшість, а розглядала можливості формування повноцінної коаліції. І лише несподіваний бонус у вигляді 130 мажоритарників дозволив Зе-команді влаштувати монокоаліцію. Тому відкат до попереднього стану з необхідністю домовлятись з іншими партіями може бути неприємністю, але аж ніяк не є трагедією. А в умовах, коли нинішня парламентська команда "Слуги народу" все більше загрузає у корупційних та секс-скандалах, позбутись такого токисчного активу для президента буде беззаперечним благом.

Враховуючи, що за умовами Конституції розпускати цей парламент президент зможе не раніше літа 2020 року, в нього ще є час підготуватись. І в рамках цієї підготовку спробувати змінити виборчу систему, скасувавши мажоритарку. З одного боку, це збільшисть потенціальну можливість отримати якнайбільше мандатів для його партії, а з іншого – позбавить у майбутньому від того геморою, який йому нині влаштовують обрані в округах "зірки". 

Тому Зеленський швидше за все чекатиме, поки з Конституційного суду повернеться проект закону про зменшення кількості нардепів до 300 і закріплення пропорційної виборчої системи. А потім Рада імплементує ці зміни в Конституцію, що вимагатиме 300 голосів. 

Стосовно ж законних підстав для розпуску, то він їх матиме в абсолютній достатності вже майбутнього, як ми наголошували, літа.

Нагадаємо, у травні 2019 року щойно інаугурований Зеленський обрав в якості грунту для дострокового припинення повноважень парламенту відсутність коаліції більше місяця. Ніщо не завадить президенту використати ті ж самі підстави і цього разу, адже формально коаліція у Раді взагалі не утворювалася. Депутати перед першим засіданням нової Ради 29 серпня заявляли, що укладуть коаліційну угоду саме в цей день. Але коли відбулося зібрання голова фракції "Слуги народу" Арахамія заявив, що монобільшість укладати коаліційну угоду не буде – їм, буцімто, досить партійної програми, відповідно до якої слуги народу і працюватимуть.

Тому цілком ймовірно, що новий політичний рік ми знову проведемо під знаком виборчих перегонів. І парламентських, і, нагадаємо, місцевих. Які заплановані на осінь 2020 року.

Читайте також: Розпуск Ради 2.0: Чому Зеленський може розігнати і цей парламент