Перемога чи нові загрози: Що приніс Україні саміт НАТО

Вчорашній саміт НАТО став маленьким зовнішньополітичним тріумфом президента США. Джо Байден зробив все можливе, щоби продемонструвати відновлення євроатлантичної єдності. Назвавши п'яту статтю статуту НАТО про колективну оборону "священним обов'язком", він спробував переконати партнерів по блоку, що США повертаються від доктрини Трампа, базованої не на меркантильних інтересах за принципом "США охороняє союзників, які повинні за це платити", до класичної для блоку опори на спільність ідеологій та цілей.

І союзники схвально зреагували на цю декларацію, погодившись піти на поступки Вашингтону — зокрема, в питанні зміни курсу НАТО стосовно Китаю, який у Вашингтоні вважають загрозою, не набагато меншою за Росію. Претензії до Пекіна — зокрема, швидке нарощування ядерного арсеналу, злиття військового і цивільного виробничих секторів, масоване порушення прав людини і агресивна зовнішня політика — вперше були не просто озвучені США, але й підтримані всіма європейськими союзниками Вашингтону. І не тільки європейськими — після розмови з Байденом до всіх рішень приєднався, наприклад, і президент Туреччини Ердоган.

Втім, наголосивши на проблемах з боку Китаю, генсек альянсу Столтенберг, зокрема, заявив, що НАТО наразі не планує починати "нову холодну війну" з Пекіном.

Натомість Росія залишається для альянсу ключовою загрозою, яка "продовжує порушувати цінності, принципи, довіру і зобов'язання, викладені в документах, що лежать в основі стосунків між альянсом і Москвою", як було записано в фінальному документі саміту.

І цей момент є безперечним позитивом для України, оскільки відновлення євроатлантичної єдності є гарантією збереження наявної доктрини стримування Росії, яка передбачає спільний санкційний режим, підтримку України як з боку США, так і ЄС, та багато інших факторів, які грають на користь стабільності в регіоні. І які опинилися під істотною загрозою в період президентства Дональда Трампа.

Якщо ж говорити про речі, що стосуються безпосередньо України, то закріплене у фінальному комюніке рішення про те, що Україна стане членом альянсу шляхом отримання ПДЧ є не просто "поверненням до рішень Бухарестського саміту". Оскільки тоді члени альянсу говорили це про безконфліктну країну, з чітко визначеною територією і абсолютно "косметичними" конфліктами із сусідами стосовно якихось кількох кілометрів шельфу. Натомість зараз альянс готовий відкрити двері для країни, яка веде війну з ядерною державою, підтримуваними тою державою сепаратистами, а також має окуповані території, які планує собі повернути. При тому як генеральний секретар НАТО, так і президент США в один голос стверджують, що ані ці конфлікти, ані забаганки російського президента не вплинуть на шанси України вступити до альянсу. Що, звичайно, є певним перебільшенням — оскільки ігнорувати Путіна НАТО наразі не може. Але йдеться про готовність блоку посилити конфлікт з Росією, прийнявши рішення, яке гарантовано не сподобається Кремлю і спробувати впоратися із наслідками кремлівського невдоволення. При тому обидва наголошують, що перепоною на шляху до ПДЧ для України стоїть корупція і відсутність реформ в оборонному секторі.

У відповідь на що президент України та міністр закордонних справ в один голос заявляють, що обіцянки ПДЧ, це, звичайно, добре. Але Україна хоче конкретних дат. І очільник дипломатії тоном ображеного школяра заявляє: "Для отримання ПДЧ Україна вже зробила достатньо реформ. Коли нам кажуть "давайте ще більше реформ", то у мене одне запитання: Скільки ще?".

В цій заяві прекрасно все – і намагання дипломата вирішувати, чи достатньо ефективно пройшла модернізація збройних сил, і його ж вміння висловити претензію в максимально дипломатичному тоні. Після подібної заяви в пересічних українців, знайомих із буднями ЗСУ, виникає бажання відправити пана Кулебу хоч в навчальний центр "Десна", хоч "на злагодження" на котрийсь із полігонів, потримати там з місяць, і делікатно спитати — чи справді побачене і пережите ним відповідає поняттю "реформована армія, готова до вступу до НАТО"? Про питання судової реформи та боротьби з корупцією можна взагалі скромно промовчати.

Звичайно, можна погодитись із тезою команди Зеленського стосовно того, що у НАТО не поспішають з практичними кроками у напрямку до надання членства Україні.

Але в такому випадку Зеленському і дипломатам, замість розводити "зраду", слід їхати до Столтенберга — і домовлятися про прийняття чіткого документу зі списком того, що має бути зроблене для отримання ПДЧ. Так само на наступних переговорах з Байденом вимагати чіткого списку антикорупційних реформ, необхідних для дієвої підтримки цього процесу з боку США. Після чого братися до справи, виконувати заплановане — тим паче, що всі ці речі потрібні, насправді, Україні а не США чи НАТО — і після того публічно і прозоро вимагати дотримання угод з боку західних партнерів.

Натомість очільник МЗС розповідає, що Україна "готова до НАТО", прем'єр-міністр розповідає, що Україна потрапила в "зелену зону" за ковід-критеріями ЄС, президент натякає, що західні партнери нас "динамлять"... А проросійські сили чекають на розчарування українців у партнерстві із Заходом. І мають реальні шанси дочекатися.