Донбаські альтернативи: Чи наважиться Зеленський відмовитись від Мінських угод

Невідомо яке за рахунком "всеосяжне перемир'я" потроху дає тріщини. Кулі через лінію зіткнення продовжують літати. В Кремлі заявляють, що "Росія не є учасником конфлікту на Південному Сході України" – тому стосовно збереження перемир'я нічого не збираються гарантувати. Чи, тим паче, робити. Учасники мінської ТКГ з українського боку потроху пишуть пости в соцмережах про те, що "в черговий раз не вийшло".

Леонід Данилович Кучма, вкотре втомившись від безрезультатних переговорів, знову покинув посаду очільника мінської ТКГ. Вочевидь, вирішив взяти паузу до появи наступного президента України. 

Попри це, на Банковій все ще шукають тонку і майже непомітну оку різницю між "порушеннями" і "зривом" перемир'я. На думку команди Зеленського, перші вже є, а от стосовно другого говорити ще ніби як рано.

Найбільш радикальною офіційною пропозицією Офісу Президента є, здається, пропозиція повернути російських офіцерів до складу Спільного центру з контролю та координації припинення вогню. Її озвучив і Резніков, і спікери рангом понижче. На жаль, пояснити, чому з 2014 по 2017 рік російські офіцери, що входили тоді до складу СЦКК, припинити вогонь не могли, а от в 2020 році раптом візьмуть і зможуть, на Банковій наразі не зуміли.

Та й у Москві ідею хоч і не відкинули одразу – але натякнули, що її реалізація може бути результатом довгих переговорів.

І в цьому місці в багатьох українських громадян і політиків виникає природне запитання. Якщо Мінські домовленості раз за разом захлинаються на першому пункті, яким є припинення вогню в усіх трьох угодах, то який смисл і далі вважати їх "священною коровою"? Чи не варто раз і назавжди відкинути ці документи як такі, що виявилися непридатними для завершення конфлікту?

Найбільш популярним контраргументом є те, що "до мінських домовленостей жорстко прив'язані європейські санкції проти Росії". І це правда. Хоча й часткова. Оскільки чимало санкцій викликані фактом окупації Криму чи фактом підтримки сепаратистів на Донбасі, а не жорстко виконанням Мінських угод. Та й стосовно Мінських угод європейські посадовці зазвичай стверджували, що скасування санкцій проти Росії можливе тоді й тільки тоді, коли угоди виконає Москва. Чого наразі не відбувається.

Але в реальності проблема з Мінськими угодами полягає ще й у їхній безальтернативності. В прямому значенні того слова. Наразі не існує жодної доведеної до пуття концепції чи плану, здатних замінити собою прийняті у Мінську документи.

Найбільш свіжою спробою запропонувати щось подібне стала сьогоднішня заява екс-нардепа та екс-посадовця Кримського кабміну Андрія Сенченка. Він окреслив формат "Мінськ мінус", у якому переговори про завершення конфлікту на Донбасі проходили б без Росії. Безумовно, ця ідея вельми спокуслива. І перемовини стосовно завершення конфлікту без представників Кремля проходили б куди як веселіше. Біда тільки в тому, що в межах подібного формату можна приймати або необов'язкові для виконання обома сторонами конфлікту політичні декларації (з чим непогано справляються і наявні Мінські угоди). Або ж цей формат передбачатиме одностороннє розв'язання конфлікту. Яким може стати тільки військовий шлях – із швидкою і переконливою перемогою. До чого не готова ні Україна, ні наші партнери. Всі інші способи розв'язання конфлікту передбачають переговори з "тією стороною".

Дещо раніше з пропозицією "підкоригувати" Мінський формат виступали політики із фракції "Голосу". Які створили "Стратегію холодної деокупації" із демілітаризованою зоною. Не запропонувавши при тому механізму, який би примусив Росію піти на цю демілітаризацію.

Іще на початку президентства Зеленського він сам та його команда дуже любили говорити про "план Б" на випадок, якщо Мінські угоди не спрацюють. Той план включав введення на Донбас миротворців – чи то з мандатом ООН, чи то з мандатом ОБСЄ. І теж ні слова не казав про те, як досягти згоди протилежної сторони на введення миротворців, які все-таки не експедиційний корпус, і не можуть "зайти" в зону конфлікту без згоди обох сторін. Тим паче при можливості Росії одним вето на Радбезі придушити будь-яку роботу через ООН раз і назавжди.

Якщо хтось і колись захоче створити реальну альтернативу Мінським домовленостям, перед ним постане непросте завдання. А, точніше, цілий ряд непростих завдань. По-перше, йому доведеться продумати несуперечливу і реалістичну схему залагодження конфлікту. На яку, бодай теоретично, могли б погодитися і у Києві, і в Москві. По-друге, цій схемі доведеться забезпечити належну підтримку серед українських політичних сил, достатню для безперешкодного проходження через всі інстанції законодавчої і виконавчої влади. Що теж навряд чи буде просто. І, по-третє, цю схему буде необхідно презентувати західним партнерам України, переконавши їх в тому, що вона є адекватним замінником Мінських угод. Що, в принципі, можливо – але займе багато місяців. Найбільші проблеми, як не складно здогадатися, виникають саме із першим завданням. Оскільки в Кремлі не хочуть примирення. Там хочуть реалізації свого плану зі збереження України в геополітичній орбіті Кремля.

І до моменту зміни позиції Москви – яка настане або у випадку смерті відомо-кого, або у випадку економічного колапсу наших північно-східних сусідів, говорити про реальні шанси запропонувати Кремлю якийсь інший, взаємовигідний план примирення – і отримати на нього ствердну відповідь – якось не доводиться. А без ствердної відповіді Кремля – ну, або блискучої військової вікторії – будь-яка "альтернатива Мінську" відрізнятиметься від наявного варіанту тільки назвою.