Про Кулебу, "вікна" та "двері": Чи справді вступу України до НАТО заважають три європейські столиці

Минулий саміт НАТО на рівні міністрів закордонних справ, куди було запрошено й очільника нашого МЗС Дмитра Кулебу, був присвячений протидії Росії, а не вступу України до альянсу. Втім, масштабна і багатогодинна розмова, пов'язана із геополітичними інтересами військового блоку у Східній Європі, могла дати певні натяки і на загальний настрій стосовно ймовірного членства України. Цей настрій присутній на заході Дмитро Кулеба міг би вловити своїм тонким дипломатичним чуттям — і транслювати широкому загалу. Хай навіть і в непрямій формі.

Щось подібне ніби як і трапилося в інтерв'ю очільника української дипломатії латвійському ресурсу Sargs.lv. Зміст його заяви дотягував до невеличкої сенсації.

"За моїми підрахунками, Україна приєднається до НАТО, коли три столиці країн НАТО змінять погляд на відносини з Україною, нарешті, почавши сприймати Україну як незалежну і самостійну державу, а не як додаток до Росії", – сказав дипломат.

Скромно промовчавши на запитання щодо того, у яких саме столицях переважає такий погляд. І обмежившись при тому ремаркою, що там "будують свої відносини з Україною через призму двосторонніх відносин з Росією", а наразі перед Україною для співпраці із НАТО відкриті лише "вікна", а не "двері".

Чому ця заява тягне на сенсацію? Тому що коли повірити очільнику нашого МЗС, то Україна може вступити до Північноатлантичного альянсу за місяць, від сили — два.

Бо якщо мова йде всього про три країни, то можна, наприклад, дати одній етнічній групі на Закарпатті можливість навчатися виключно своєю мовою, отримати громадянство сусідньої країни, і навіть голосувати за одну популярну там політичну партію — та й по всьому. В подібному ключі можна би було вирішити й проблеми з рештою держав, які надто міцно закорінилися в двосторонніх стосунках з Росією. Просто тому, що ці країни, здебільшого, отримують якусь економічну вигоду з боку Росії. А Україні просто треба зробити їм більш привабливу економічну чи політичну пропозицію.

В реальності все не зовсім так. Просто "європейські адвокати" Росії найбільше помітні — вони голосно й відверто озвучують тезу про те, що Україну приймати не бажано. Чим дають можливість іншим мовчати. І кількість тих, хто мовчить — але не поспішає підтримувати євроатлантичну перспективу України, помітно більша за цифру 3.

Їхня логіка раціональна, проста й егоїстична. НАТО — альянс, покликаний гарантувати безпеку своїх наявних членів. Таким є його статутне призначення. А прийняття України — і ймовірна реакція Росії — цій безпеці будуть загрожувати. Тому Україну приймати не слід.

З іншого боку, військова експансія Росії на територію України з можливою анексією значних територій — це також загроза членам альянсу. Відповідно, Україну слід підтримувати добрим словом, дзвінкою монетою, і в разі крайньої потреби — навіть зброєю.

Україну ця логіка, зі зрозумілих причин, не надто тішить, але ігнорувати її було б нерозважливо. Натомість заяви про "ми майже в НАТО", насправді, завдають більше шкоди, аніж користі. Вони стимулюють істерію в Росії і провокують Путіна — але це пів біди. Гірше, що подібні заяви породжують нереалістичні очікування в громадян України. І коли через рік-другий питання членства в НАТО так і не буде вирішено позитивно, цілком ймовірно підійметься хвиля євроскептицизму та "НАТО-скептицизму". Яку, звісно, охоче підтримають ЗМІ та "лідери думок" із соцмереж — як відверто проросійські, так і ті, що вдають із себе "радикальних націоналістів", а в реальності працюють проти західного вектору розвитку України.

Тож наскільки б не хотілося потішити начальство райдужними геополітичними перспективами, не варто заміняти тверезий аналіз ситуації ілюзіями. Вони можуть бути небезпечними.