Правий тупик: Чому Зеленський поділить "нациків" на сорти

Кандидат від об’єднаних націоналістів, колишній заступник голови Верховної Ради і голова секретаріату "Свободи" Руслан Кошулинський, якого лідер партії Олег Тягнибок, наче передчуваючи недобре, делегував балотуватися замість себе, набрав за результатами підрахунку майже 100 відсотків бюлетенів 1,62% голосів – тобто його підтримали трохи більше 307 тисяч українців.

Більше 5% (саме такий бар’єр мають здолати партії, щоб потрапити до Верховної Ради на парламентських виборах) "свободівець" отримав лише в Івано-Франківській (6,86%) і Тернопільській (5,46%) областях. Навіть на рідній для Кошулинського Львівщині його результат склав 4,66%. В решті областей представник "Свободи" не набрав і 3% голосів. Скажімо, у Києві, де із певною симпатією ставляться до цієї партії і обирають її представників депутатами парламенту і міськради, цифри за Кошулинського мізерні - 1,46%: менше, ніж півтори тисячі виборців зважилися проголосувати за нього.

Навіть на третій день після голосування сайт "Свободи" не поширює офіційну позицію партії щодо отриманого результату. Натомість фейсбук-сторінка ВО публікує відозву одного з лідерів партії, екс-нардепа Юрія Сиротюка, який називає тих, хто проголосував за Кошулинського, "армією розміром у нинішні Збройні Сили".

Зауважимо, досягнутий Кошулинським результат дійсно став найкращим для "свободівців" і націоналістів узагалі на всіх президентських виборах. На попередніх балотувався сам Тягнибок і отримав 1,16% голосів – це 210 тисяч виборців. Наступним за ним у цьому складеному виборцями рейтингу популярності 2014 року виявився інший відомий представник правого середовища, лідер "Правого сектору" Дмитро Ярош із результатом 0,70%. Участі у виборах-2019 Ярош, як відомо, не брав.

Схожим був показник Тягнибока і на виборах президента 2010 року: тоді "Свобода" та її лідер уперше взяв участь у президентській кампанії. Мати такого главу держави побажали 1,43%, або 352 тисячі українців. Залишмо за дужками млявість кампанії нинішнього претендента і майже повну його відсутність у головному мотиваторі українського виборця – провідних телеканалах. Кошулинському довелося обмежитися особистими зустрічами з виборцями. У партії кажуть, що олігархи – власники телевізійних кнопок не допускали її кандидата до ефірів. Нехай це правда. Та разом із тим, тенденція вимальовується ясна: якщо керівництво "Свободи" не змінить лінію поведінки, не відмовиться від "забронзовілості", яку закидають партійним лідерам рядові члени Всеукраїнського об’єднання, то не бачити Тягнибоку з побратимами наступного парламенту.

Вони ризикують повторити свою ж історію зразка 2014 року, коли непроходження до Ради ("Свобода" отримала 4,71% голосів і трохи не дотягнула до прохідного бар’єру) виправдовували тим, що у них вкрали голоси. "Правий сектор" отримав тоді 1.80% і склав компанію "Свободі", а Конгрес українських націоналістів узагалі взяв мікроскопічні 0,05%. Депутатами стали лише кілька націоналістів за одномандатними округами – "правосєк" Дмитро Ярош і "свободівці" Олександр Марченко у Білій Церкві, Юрій Бублик на Полтавщині, Олег Осуховський на Рівненщині, Михайло Головко на Тернопільщині та Андрій Іллєнко з Юрієм Левченком у столиці.

А ще 2012-го "Свобода" на парламентських виборах уперше потрапила до Ради з вагомим результатом – 10,44% (майже 2,13 млн виборців), 12-ма мажоритарниками (серед них такі яскраві, як Ірина Фаріон чи Юрій Михальчишин) і створила помітну фракцію із майже 40 членів. Та вже за два роки ситуація для партії кардинально змінилася. Парадоксально, що сталося це після Майдану, де свободівці брали участь разом з представниками інших правих організацій і громадянського суспільства. Але правда й у тому, що злий жарт з націоналістами зіграв їхній похід у владні кабінети. Деякі діячі не пройшли випробування, а накопичений ними негатив дуже вдарив по рейтингу політсили Тягнибока.

Ще одна з можливих причин скорочення числа виборців "Свободи" полягає (і надалі залишатиметься трендом) у бажанні їх електорату побачити нові обличчя. Коли на небосхилі з’явився Андрій Білецький з його "Нацкорпусом" і "Нацдружинами", то зміг перетягнути на себе увагу націоналістичного виборця. Політсила Білецького не традиційна для вітчизняних націоналістів, значна частина її представників російськомовна, сам "білий вождь" з русифікованого Харкова. Вони також жалують Бандеру і Донцова проте, їхній націоналізм все ж більш космополітичний (якщо це слово тут можна застосувати), аніж у "старонаціоналістів" зі "Свободи" чи "Правого сектору". Про "армію Білецького" заговорили після кількох масових заходів у центрі столиці, зокрема, факельної ходи Хрещатиком. А на перших шпальтах ЗМІ і навіть у заявах Державного департаменту США вони з’явилися, коли організували справжнє "сафарі" на президента Порошенка, переслідуючи того на передвиборчих зустрічах в регіонах. Деякі медіа писали, що акції під антикорупційними гаслами були погоджені в штабах основних конкурентів глави держави в боротьбі за головне крісло в політичний системі країни, але прямих доказів цього не надано.

Так чи інакше, організації Білецького гучно заявили про себе. Але в разі обрання президентом Володимира Зеленського і для "Нацкорпусу", і для інших правих партій, можуть початися скрутні часи. Прямим натяком можна вважати вкрай негативний образ націоналістів у серіалі "Слуга народу", де їх змалювали тупими ура-патріотами. Враховуючи, що націоналізм ходить поруч з антисемітизмом і ксенофобією, ці політсили спробують максимально маргіналізувати.

Хоча може бути й варіант, коли влада Зеленського (в разі його перемоги) поділить "нациків" на правильних – "Нацкорпус", який своїми акціями дуже прислужився штабові Зе, і неправильних – "Свободу", С14, "Правий сектор". Правильних можна ефективно використати, зав’язавши на них тему "ватності" Зеленського і його оточення. Простіше кажучи, хай краще про це говорять Білецький і компанія, аніж на свої стяги таку тему повісять серйозні політики з серйозним ресурсом. А от неправильних "нациків" витіснятимуть з політики і плече ніхто не підставить. Власне, це закономірний результат їх діяльності протягом останніх років, коли праві за своєю ідеологією "свободівці" у своїй риториці скотилися до відвертого лівого популізму у стилі комуністів, а замість підтримувати, м’яко і акуратно, політику діючого президента, Кошулинський долучився до нестримних критиків Порошенка. Це був завідома програшний політтехнологічний хід, "свободівець" в цій ролі виглядав слабко. Тому підсумок єдиного кандидата в президенти від націоналістичних сил нікого й не дивує.