Питання ПДЧ: Чому в Зеленського немає плану щодо вступу в НАТО

На перший погляд, остання серія активних дипломатичних контактів між Україною та НАТО пройшла ідеально. Україна, вочевидь, таки стане своєрідним "пілотним проектом" альянсу, на якому буде відпрацьовуватись нова, максимально ефективна схема співпраці НАТО зі стратегічними партнерами, про що Depo вже писало. Ця схема, до речі, передбачає не тільки визначення ключових для запровадження в Україні стандартів НАТО,але й інспекцію та фіксацію їх впровадження представниками блоку.

Все це навряд чи можна назвати "повноцінним виконанням ПДЧ без самого ПДЧ", як то хочеться подати українським єврооптимістам, але, загалом, у стосунках між Україною та альянсом це безперечний крок вперед.

І навіть злощасну спільну заяву послів НАТО та України, заблоковану позавчора Угорщиною, все-таки вдалося прийняти. Просто угорський прем’єр Орбан з'їздив до Путіна, похвалився блокуванням інтеграції України до альянсу – після чого, вочевидь, під тиском західноєвропейських держав та США, угорське МЗС документ таки підписало.

Втім, за всіма цими тактичними і технічними перемогами в повітрі зависають політичні питання. На які чинна влада не може чи вважає за недоцільне давати чіткі відповіді. А нечіткими не вдовольняється українське суспільство.

Зокрема, мова йде про відмову Україною від негайного подання заявки на отримання Плану дій щодо членства в альянсі. Ця відмова, яку по черзі озвучили представники міністерства оборони, МЗС, а також віце-прем'єр з питань євроатлантичної інтеграції Дмитро Кулеба, явно є чітким і усвідомленим рішенням "зе-команди".

Причини відмови в розмові з генсеком НАТО Столтенбергом сформулював той-таки Кулеба: "Україна виходить з того, що заявка на отримання Плану дій щодо членства, подана у 2008 році на саміті в Бухаресті, залишається чинною… учасники саміту підтримали заявки України та Грузії і доручили своїм главам МЗС ухвалювати подальші рішення щодо ПДЧ".

З одного боку, певна логіка в усій цій історії ніби і є – навіщо подавати заявку, якщо попередня була підтримана? І якщо підтримання нової заявки – завдяки позиції тієї ж таки Угорщини, має неоднозначні перспективи?

Втім, тут все зовсім не однозначно. Оскільки в 2010 році було прийнято закон "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України", який передбачав позаблоковий статус нашої держави. І, при бажанні, цей закон цілком можливо розцінити як відмову від курсу на вступ до НАТО.

Якщо ж чинне керівництво країни і його міжнародні та юридичні експерти вважають інакше – це можна окреслити не тільки у формі усних зауважень на адресу представників НАТО при особистій зустрічі. Можна було б, напевне, зробити якийсь офіційний запит стосовно стану задоволення поданої Україною заявки. Все-таки 11 років – достатній термін для того, щоби в НАТО підготувались і щось нарешті сказали. Втім, наразі чинна влада не йде і на такий крок.

Ні, всім звичайно зрозуміло, що пригальмовуючи історію з ПДЧ, Зеленський, по-перше, не хоче отримати образливу відмову, а в тому, що він її отримає, не сумнівається практично ніхто. Особливо активний в цьому плані Петро Порошенко, який з усією передбачливістю не подавав цієї заявки сам – і з усією щирістю досвідченого політика й дипломата радить Зеленському її таки подати.  А по-друге, чинний президент України все ще надіється домовитись з Путіним про "поганий мир" для Донбасу. А нова заявка для отримання ПДЧ – це, можливо, частина його "плану Б", який буде задіяний в момент, коли стане зрозуміло, що з миром не зростається. 

Але навіть в такому випадку заяви українських дипломатів з розряду "заявка подана і вона в силі" на тлі більш ніж десятирічної паузи виглядають трохи легковажно і непереконливо. Приблизно як вчорашні виправдання Яременка з усім відомого приводу.