Десант НАТО в Україні: Підготовка до бігу на місці чи зближення без ПДЧ

Завтрашній масштабний візит Північноатлантичної ради на рівні послів триватиме два дні і включатиме найрізноманітніші заходи, від засідання комісії НАТО-Україна за участю президента Зеленського та виступу генерального секретаря НАТО Йенса Столтенберга з промовою у Верховній Раді і до масштабного візиту військових кораблів з Болгарії, Італії, Румунії та Іспанії до Одеси. Буде сказано багато слів про близькість позицій, підтримку альянсом українського суверенітету, та збільшення військової, логістичної, і, можливо, фінансової допомоги українським збройним силам.

А от чого ми, скоріше за все, не почуємо – так це повторно поданої заявки України на отримання Плану дій щодо членства в НАТО. Бо як сьогоднішнє міністерство оборони, так і чинне міністерство закордонних справ України вважають ідею заявки на отримання ПДЧ "неефективною". Що вже стало предметом для жвавої внутрішньополітичної дискусії – оскільки екс-президент України Петро Порошенко, який став активним прибічником повторної заявки на отримання ПДЧ, вже встиг неодноразово й голосно повідомити всім охочим, що жодна країна без цього документу членом НАТО не стала.

У цьому він, звичайно, має рацію. Цікавість викликає лиш той факт, що під час самміту в Брюсселі влітку минулого року Петро Олексійович не тільки не подав таку заявку – але навіть на прес-конференції про такий намір говорити не став. "Що нам треба робити? Не постійно стукатися - давайте ми той формат, чи той формат (співпраці. - ред.). Нам треба зробити реформи, нам треба робити взаємосумісність, нам треба робити переведення під стандарти НАТО сектору оборони та безпеки", - казав тоді Порошенко. За рік його думка кардинально змінилась. Що наштовхує на думку про те, що активне підштовхування чинної влади в бік такого кроку пов’язане з внутрішньополітичними потребами його політсили, а не з зовнішньополітичними порадами на користь України.

Тим паче, що стосунки України з НАТО перебувають на порозі помітних змін. Більшість із них будуть суто адміністративними. Наприклад, чисельні фонди допомоги окремих країн НАТО Україні буде об’єднано в єдиний центр, що покращить координацію і зменшить кількість хаосу в їх роботі. Також заплановано скоротити видатки на адміністрування допомогових програм (яке, за чутками, з'їдало вельми істотну частину коштів). Але найбільше із запланованих нововведень полягає в іншому. В НАТО існує більше 1000 рекомендаційних стандартів для країн-членів. Жоден із членів альянсу не впровадив їх всі. Тому зараз Україна та НАТО збираються спільно визначити перелік критично важливих стандартів, скласти публічно доступну "дорожню карту" їх впровадження і спільно контролювати їх досягнення. Що, за великим рахунком, є реалізацією ПДЧ – тільки без публічного прийняття цього документу.

Це не можна назвати проривом. Але в разі успішної реалізації цієї програми (до речі, створеної радше в Брюсселі, ніж у Києві) Україна наблизиться до стандартів НАТО настільки, наскільки це можливо без вступу до альянсу.

Звичайно, за подібного "поступового" підходу існує небезпека, що чинна українська влада піде шляхом найменшого спротиву, фактично "обмінявши" вимоги на отримання ПДЧ на фінансову підтримку, навчання, наближення стандартів та мінімальні неформальні гарантії безпеки. Але реальних альтернатив політиці "малих кроків" наразі немає, оскільки шанси на отримання ПДЧ в України, через цілий комплекс як геополітичних, так і внутрішніх причин, наразі близькі до нуля.