Чорногорський варіант: Як Москва наближає Україну до НАТО

Офіційний сайт НАТО 9-го березня опублікував повідомлення в розділі, що присвячений розширенню: "Наразі чотири країни-партнери задекларували своє прагнення до членства в НАТО: Боснія і Герцеговина, Грузія, колишня югославська республіка Македонія та Україна".

Цим меседжем Альянс визнав, що Україна прагне набути членство в НАТО, надавши нашій державі статус "aspirant" (претендент). Наступний крок - запуск інтенсифікованого діалогу.

На перший погляд, такий статус дуже дивний. Бо ще в 2008-му році на саміті у Бухаресті НАТО ухвалив рішення про те, що Грузія та Україна будуть членами Альянсу, але в майбутньому. Тоді, в часи Ющенка, ми вже були "претендентами" і вже кілька років вели інтенсифікований діалог. Звичайно, в 2008-му ми не отримали План дій щодо членства, чого так прагнули, а лише обіцянку, що все буде, але колись згодом.

Та після приходу до влади Віктора Януковича і цей статус відпав. Після схвалення Радою Закону про засади внутрішньої та зовнішньої політики, де був "позаблоковий статус", здобутки 2008-го Альянсом були перекреслені, а країна розглядалася такою, що не має прагнення до вступу в НАТО. І навіть попри те, що в 2014-му Київ риторику змінив, а після агресії Росії співпраця із НАТО щодо реформ у ЗСУ вийшла на новий якісний рівень, лише через чотири роки Альянс надав нам новий-старий статус. Варто нагадати, що в 2016-му була затверджена стратегія нацбезпеки, а в 2017-му прийнятий Закон про визнання членства в НАТО стратегічною метою нашої держави.

Що дає Україні "aspirant"

Без цього статусу неможливий інтенсифікований діалог, а також отримання Плану дій щодо членства. Своєрідна сходинка на шляху тривалого підйому нагору. Варто розуміти, що запуск, а також сам інтенсифікований діалог може бути питанням тривалих років. Грузія, наприклад, досі перебуває на цій стадії. А після успішного проходження цього етапу, слідує ПДЧ. Цей статус отримади ще важче - необхідні реальні результати реформ у військовій сфері, підтримка західних партнерів, а також посилення демократії.

ПДЧ зовсім не гарантує членство в НАТО. Згадана раніше Македонія ще в 1999-му році отримала свій ПДЧ, виконавши всі його вимоги, але досі не стала членом НАТО через вето Греції. Для України у НАТО є ціла низка країн, які за сьогоднішніх протиріч можуть ветувати її вступ. Угорщина блокує засідання комісії Україна-НАТО. Конфлікти з Польщею також цілком можуть довести до майбутнього ветування.

Та все ж, ми говоримо про надто далеке майбутнє і забуваємо про військовий конфлікт на Донбасі, а також анексований Крим, які так само можуть стати на заваді вступу. Дивлячись на важкий шлях Грузії, в найближче десятиліття пришвидшити наш вступ до НАТО із територіальними протиріччями може хіба сильне лобіювання цього питання США та лідерами ЄС.

Сигнал для Росії

З одного боку, НАТО новим статусом України просто із запізнення відреагувало на зміну курсу нашої держави. Але більш імовірним є те, що таким чином Альянс дав додатковий сигнал Росії, яка не збирається змінювати власну політику щодо України. Мовляв, якщо зрушень і поступок не буде, розширення Альянсу і його вихід на державний кордон Росії цілком можливий. Також це сигналізує про успіх реформ у військовій сфері. "Джавеліни" лише стануть соусом до цієї страви.

Такий сигнал має врахувати Москва, бо є дуже яскравий приклад Чорногорії.У грудні 2015-го країна почала діалог про вступ у НАТО, а вже в 2017-му стала 29-м членом Альянсу попри спротив Москви. Повну незалежність держава проголосила в 2006-му році.

Чорногорський приклад означає, що не буває нічого неможливого, якщо Захід зацікавлений. Бо, так чи інакше, членство України в НАТО - це швидше політичний момент, ніж щось інше. Парадокс в тому, що окрім наших зусиль позиція Москви по Донбасу і Криму пришвидшує зближення України з НАТО.