І нас кинуть як Афганістан: Чому українці знову повторюють дурниці за російською пропагандою

Схожа істерія була після угоди США і Німеччини по "Північному потоку-2". Тоді акцент робився на тому, що Європа, зокрема, Німеччина враховує лише власні економічні інтереси і до українських їй байдуже. Тепер маємо другу серію кіно "Нас кинуть". Нею намагаються нашкодити перед візитом Володимира Зеленського до Штатів, показавши, що в Україні, мовляв, наростає сумнів у правильності прозахідного курсу.

Автори цих пророцтв наголошують на кількох моментах. Перший – Сполучені Штати та їхні союзники вклали в безпеку та оборону Афганістану мільярди доларів, але щойно американці вивели свій контингент, підконтрольні уряду збройні сили посипалися. І тут же проводиться паралель з Україною: нам партнери дають значно меншу допомогу на безпеку й оборону, але за ці гроші вимагають від Києва занадто багато.

Хибність такої думки очевидна. По-перше, афганський уряд так і не спромігся встановити повний контроль над своєю країною та вигнати талібів за її межі. Українське керівництво контролює всі території, окрім анексованого  Криму та окупованих територій Донбасу. І якщо агресія почнеться з цих територій, то йтиметься не про громадянську війну, не про якихось "ополченців", а про пряме вторгнення Росії.

По-друге, і про це також багато пишуть, значну кількість західних коштів з’їла місцева корупція, коли чисельність сил безпеки перебільшувалася. Так само, як і їхня боєздатність. Українські збройні сили також далеко не бездоганні, в них дуже багато проблем, у тому числі корупційних, але, як підтверджують всі соцопитування, довіра українців до війська є найвищою серед усіх інституцій. Крім того, українська армія воює і воювала за свою країну з російськими бойовиками і сепаратистами. На відміну від афганської, яка масово здавалася на милість "Талібану".

По-третє, в принципі порівняння України з Афганістаном – абсурдне. В цій країні американці наступили на ті ж граблі, на які наступав Радянський Союз – ні ідеї соціалізму, ні ідеї ліберальної демократії там прижитися не можуть. Незалежно від того, стояли б американці там 5, 10 чи ще 20 років. Дуже багато афганців не хочуть скочування країни до кам’яного віку, однак, судячи зі швидкості розширення влади "Талібану", переважній масі населення або байдуже, або воно підтримує ідеологію цих бороданів із гранатометами. Для українців же поняття свободи, демократії, патріотизму - дуже важливі. Тому нинішня влада і відмовилася (сподіваємося назавжди) від ідеології "какая разница".

Другий момент, на якому наголошують автори порівняння Афганістану з Україною, - так зване "зовнішнє управління" до добра не доводить. Показовим тут є допис Ігоря Гужви, який виїхав з України ще при президентстві Порошенка, і досі не повертається. У своєму пості на фейсбуці він пише, що кадри з Кабулу обговорюються в Україні у переломленні "американці нас здадуть". В разі війни з Росією. Тому українській владі слід винести уроки з ситуації в Афганістані.

Про уроки – трохи згодом. Зараз про сам міф про "зовнішнє управління". Він активно нав’язувався і продовжує нав’язуватися переважно проросійськими силами. А провал західної політики в Афганістані зіграє на руку цим міфотворцям. Показово, що у Гужви та інших подібних діячів йдеться не про постійні агресивні дії Москви, а навпаки, про "провокації партії війни" проти РФ. Тобто, все ставиться з ніг на голову.

Каркання, що "нас здадуть" на тлі подій в Афганістані має ще одну мету. Протягом останніх років усі опитування показують високий рівень підтримки українцями євроатлантичного курсу, фактично це один із тих пунктів, де політичні еліти і більшість громадян сходяться в думках. Підірвати цю єдність – ось завдання проросійських сил в Україні. Не виключено, що днями з’явиться якесь соцопитування, де будуть маніпулятивні запитання на підтвердження тези про "небезпечність подальшої співпраці зі зрадливим колективним Заходом".

Тепер про уроки. Одна із бід Афганістану – її політичні еліти та племінні клани не спромоглися (або й не хотіли) консолідуватися перед загрозою з боку талібів. Віра у те, що за уряд все вирішать натівські солдати, - головна причина катастрофи. Завдання української влади – не заявами, а справами забезпечити непорушність прозахідного курсу. Так, в разі російського вторгнення НАТО за нас не воюватиме, але у Заходу є інші важелі, щоб тиснути на країну-агресора. У Кремлі сидять не таліби у лахмітті, економічні санкції на них впливають. І крім того - українці і так всі ці роки воюють за свою країну. Наша армія, на відміну від афганської, сьомий рік сама дає загарбникам опір.

Зараз прихильники міфу про "зовнішнє управління" розповідають, мовляв, Афганістану не допоміг статус основного союзника США поза НАТО, і нам не допоможе. При цьому мовчать про успішні держави з таким статусом – Австралія, Японія, Південна Корея, Нова Зеландія, Ізраїль, коли йдеться про мусульманський світ - Йорданія, Єгипет, Бахрейн, Кувейт тощо. Це різні держави – республіки, монархії, бідніші, багатші. Є серед них і Пакистан, який надавав прихисток талібам. Цей момент крикуни про "нас кинуть" не люблять згадувати, адже в їхній схемі все просто, вона не передбачає складних, нестандартних ходів. Американці втекли, кинувши бідолашних афганців... Начебто союзний Штатам Пакистан не впливатиме на політику талібів і надалі.

Ще один афганський урок – тамтешня влада бачила у Штатах та їхніх союзниках дійну корову. А взамін отриманих грошей можна імітувати зміни, які конче були необхідні. Здається, й українська влада теж дивиться на Вашингтон, Берлін чи Брюссель як на станок з грошима, і як на вічного безкорисного союзника. Ми маємо позбутися такого згубного підходу, адже Захід не менше нашого зацікавлений у взаємовигідній співпраці. Проте у нього є власні інтереси, і наші з ними можуть збігатися, не збігатися, можливі і якісь нелінійні варіанти взаємодії. І дуже важливо, щоб їх пропонували ми. У Зеленського найближчим часом саме буде дві такі нагоди - під час візиту Ангели Меркель до Києва і під час поїздки українського президента в гості до Джо Байдена.