Підступна ізоляція: Чому страшно виходити в люди і що з цим робити

І тепер, коли обмеження пом’якшуються, багатьом важко повертатися до соціального життя. Перспектива і процес спілкування супроводжується тривогою. Розмови з колегами, зустріч зі старими друзями чи похід у магазин можуть викликати дискомфорт чи навіть паніку. 

Соціальну тривогу зумовлює відчуття, ніби з нами щось не гаразд, і якщо про це (часто уявне) щось дізнаються, то неодмінно засудять, висміють чи відвернуться. Людина може непокоїтися через зовнішній вид, невпевненість у соціальних навичках чи особистісних якостях. Нову хвилю викликають і самі прояви тривоги – піт, почервоніння, тремтіння голосу. Людина уникає спілкування, панікує перед виступами чи знайомствами, невдало жартує.

Тривожний розлад – один з найпоширеніших, і ймовірність його виникнення протягом життя становить 12–15 %. Від різних форм соціальної тривоги страждає 15 мільйонів американців, а це близько 5% населення США (в Україні такої статистики немає).

Дослідження 2021 року проведене за участі 240 дорослих американців підтвердило, що симптоми соціальної тривожності значно посилюються під час карантинних обмежень. Люди на рівні відчуттів забувають, як поводитися у суспільстві, переймаються через зміни соціальних моделей або ж відчувають, що раніше легка розмова дається їм важкувато. 

Ізоляція суперечить людській природі, а соціальна тривога може наздогнати навіть тих, хто цілодобово спілкується за допомогою відеодзвінків. Адже в онлайн-розмовах мало задіяні так звані "тонкі форми спілкування": зоровий контакт, міміка, яку не завжди добре передає екран, мова тіла, яку не обов’язково помітно у відео. І коли людина повертається до реального спілкування, її органи чуттів перевантажуються, а мозок переживає кардинальну зміну. 

Про складнощі соціалізації після комунікативного голоду журналісти Depo.ua поговорили з психологом Наталією Простун.

– Після досить довгої ізоляції багато людей помічають, що повертатися у суспільство їм важко. Звичайні розмови стають тягарем, вихід на вулицю викликає тривогу. При цьому мова часто про людей, які вели активне соціальне життя, а не "інтровертних інтровертів".

Ми всі дуже різні, і спектр екстраверсії-інтроверсії у кожної людини свій. Хтось у крайній точці, хтось у межовому стані. Якщо спектр екстраверсії 60%+, то для цих людей сам факт ізоляції вже стрес. Вони можуть у ній перебувати, але при затяжних обставинах вигорають, бо спілкування їх насичує, підживлює батарейки.

Якщо ми говоримо про середній рівень екстраверсії, 50/50, то такі люди досить адаптивні. Їм однаково потрібні спілкування та простір для усамітнення, яке також їх насичує ресурсом.

Люди з переважним спектром інтроверсії, припустимо, 70% перевтомлюються від спілкування, швидко згорають і лише певне усамітнення й уникнення багатьох контактів є їхньою зоною безпеки та зоною комфорту. Ці люди найбільше пристосовані до соціальної ізоляції.  

Якщо людина, яка досить багато спілкувалася і була активна, після досвіду соціальної ізоляції змінює свою поведінку на протилежну, то ймовірно це інтроверт, який в силу виховання мав установки про важливість спілкування, активної взаємодії, і виробив форми поведінки які були дуже схожі на екстравертованість. 

Але він на це витрачає багато енергії, інколи неусвідомлено, бо він від природи трохи інший. І завдяки ситуації з соціальною ізоляцією така людина повертається у простір певного усамітнення, відпочиває, і механізми у мозку, що відповідають за соціальні зв'язки ніби повертаються до свого старого досвіду, природного стану. Тоді людина більше не хоче відповідати старим моделям поведінки, бо це стає важче. Людина постійно тренувала ці навички спілкування, щодень ходила на роботу, спілкувалась, вирішувала задачі, потім цього довго не було… І якщо повертаються ті самі умови, що і до ізоляції, рівень тривоги у людини виявляється значно вищим. 

– Це радше про повернення до свого нормального стану. А як щодо людей, у яких рівень тривоги не корелює з інтровертністю?

Є люди з уже наявною соціальною тривожністю. У нас у дитинстві з певного віку формувався так званий "соціальний мозок", по мірі взаємодії з різними соціальними інститутами. На нього впливають генетичні моменти, виховання, переймання певних ролей від батьків. Можливо, батьки несвідомо ізолювали дитину, у неї було мало спілкування з однолітками. Ізоляція зупиняє розвиток соціальних навичок.

Коли людина щодень тренує їх, спілкується, мозок запам'ятовує цей досвід і рівень тривоги падає. Карантин прибрав більшість таких взаємодій, ці навички відповідно в цей період не тренуються і симптоми повертаються. Йдеться про напругу, хвилювання від кількості людей або від певних задач, які потрібно робити у взаємодії з людьми.

– Чи може соціальна тривожність йти не з дитинства, а сформуватися внаслідок пандемії та усіх супутніх факторів?

Може, але для цього вже потрібне тривожне підґрунтя. Є люди, які від природи чи через певний досвід більш або менш тривожні. Для тривожної людини часто спрацьовує фактор того, що інша людина може бути носієм хвороби. А тривожна людина більш за все хвилюється про свою безпеку. 

Крім того, у стані стресу, а пандемія та ізоляція – це стрес, наш мозок регресує до старих протоптаних доріжок і травм, тож якщо досвід соціальної тривоги та уникнення колись вже був, або ж тривога мала інші форми, людина просто може стати на старі рейки. 

– Масовий перехід на роботу з дому призвів до того, що люди відвикли від спілкування, їм важко повертатися у колектив…

Перехід на роботу на дому також є певним видом ізоляції. Якщо ви звикли працювати у колективі, там був певний соціальний розвиток. Натомість робота вдома ставить на цьому обмеження, психіка до обмежень адаптується, але врешті може бути важко  повернутися до попереднього досвіду офісної роботи, особливо якщо вже були моменти соціальної тривожності. Це по-різному може проявлятися. Можливо, вам колись було важко зробити дзвінок, боялися запитати щось у продавця.

– Що робити у випадку, коли помітив за собою ознаки соціальної тривожності?

Потрібно попри відчуття тривожності виходити з цієї зони комфорту, зони захисту який формує психіка. Бо у мозку формується приблизно такий месседж: "Я ізольований від людей. мені не потрібно напружуватись, я захищений". І таким чином не докладаючи зусиль до подолання певних ситуацій ви уникаєте цієї тривоги, бо взаємодія зі світом – це напруга. Але якщо ми знаходимося у цій напрузі і продовжуємо взаємодіяти, то рівень напруги падає сам по собі, і мозок адаптується.

Стає легше говорити по телефону тим, хто цього уникав. Ми вже не відчуваємо, що люди якісь небезпечні. Мозок просто звикає до певного формату взаємодій. Уникати людей не потрібно. Бо уникання тільки підтримує соціальну тривогу, і це вже може бути зовсім не про інтровертованість, а про розлад. У такому випадку вже потрібна фахова допомога.