"Якщо не знаєш своєї ролі, тривога зростає": Психолог про те, як не панікувати, коли всі говорять про війну

 

 

Журналісти Depo.ua поспілкувалися з військовим психологом Андрієм Козінчуком про те, як правильно говорити з дітьми про війну, повідомляти, що мама чи тато йде воювати та що допоможе знизити тривожність. 

Андрію, як впоратися з тривогою через новини про можливе розгортання російської агресії?

- Ми перенасичені однобокою інформацією, яку можна описати фразою "Нам усім гаплик". І тим, що ми це поглинаємо, самостійно підвищуємо її токсичність. Тому, по-перше, перевір джерела інформації - хто про це говорить, яке ЗМІ про це пише. Якщо це якась "руснява" інформація - то зрозуміло, що цією новиною нас цілеспрямовано вводять у паніку. 

Другий момент - тривожність з’являється через те, що ти не знаєш, що діється і що робити. Тому насамперед - усвідом, де ти, в якому стані, чи можеш дихати, їхати чи бігти. Не рідні чи друзі, а саме ти. І коли це все чітко розумітимеш - тоді можна переходити до наступного пункту - захисту своєї сім’ї чи близьких. 

Андрій Козінчук. Фото з соцмереж

А що робити, якщо війна настала неочікувано?

- Головне - зроби щось конкретне, а не просто "щось". Подихай, присядь десять разів, поїж, передзвони другу чи у воєнкомат - запитай у них, що тобі робити. Дії треба впорядкувати перед тим, як їх виконати. І коли вже знаєш чіткий план, що й за чим робити - тоді треба ставити задачу тим, хто від тебе залежить. Наголошую: не просити, а ставити задачу. Наприклад, діти збирають найпотрібніші речі, дружина - документи, а теща набирає воду в пляшки, щоб йти. 

І потрібно зрозуміти в такий момент, в яку категорію людей ти йдеш - чи в Збройні сили, щоб воювати, чи лишаєшся на місці й нічого не робиш, чи їдеш у безпечне місце - наприклад, у Львівську область. Якщо тобі невідома твоя роль, тривога зростає. Тому краще визначитися і діяти відповідно до категорії. 

Як себе поводити, якщо рідна людина - одна з тих, хто буде на полі бою захищати Україну?

- У цьому випадку, мабуть, якогось спокою досягнути не завжди вдасться. У будь-якому випадку має бути емоція - злість, страх, печаль… або радість - "О, нарешті його від мене заберуть в армію!". 

Що робити? Для того, кого забирають в армію, дуже важливий зв’язок із сім’єю. І підтримка буде в тому, якщо ти переконаєш кохану чи коханого, що з тобою й усіма іншими все буде добре, що вся сім’я знає, що робити і як захищатися. А от що відмовляти людину, якщо вона хоче туди йти добровільно, і скиглити "Ми всі тут помремо, на кого ти нас лишив" - не можна. Як і звинувачувати людину в тому, що вона обрала легкий шлях - службу в Збройних силах, а не тяжкий шлях - сидіти з дітьми. Хоча це може бути частково правдою - інколи справді на війну йшли не через патріотизм, а щоб утекти від домашніх обов’язків. 

У будь-якому випадку найкраща підтримка - це усвідомлення, що у вас (у тебе, в рідних, у дітей) - все буде добре. 

А якщо дружина чи чоловік категорично не погоджується з рішенням партнера йти воювати?

- У цьому випадку обов’язково треба поговорити, але рішення має приймати саме та людина, яка йтиме на війну. Рішення не має бути обопільним.

І все одно на воюючій людині лишаються певні обов’язки -  комунікація, підтримка, перерахування грошей. Чоловік чи жінка, які поїхали воювати, не перестають бути батьком чи матір’ю. Просто ці обов’язки зменшуються відповідно до того, як з’являються інші. 

У будь-якому випадку, тривогу потрібно виговорювати. І говорити конкретно, що саме тебе тривожить або чого ти боїшся. І це дуже важливо, бо ми в Україні не звикли говорити. Ми розмовляємо про Зеленського й Порошенка, про те, що буде на вечерю, але абсолютно не вміємо говорити про те, чого боїмося, на кшталт "емоції проявляти не можна". Хоча це взагалі не так.

Добре, себе ми підготуємо до того, що чоловік чи дружина йде на війну. А як сказати це дітям?

- З дітьми на цю тему варто говорити починаючи з трьох років. От відколи діти розуміють, що у них є тато й це добре - їм потрібно сказати, що "тато йде на службу" або "тато їде у відрядження". В подробиці з маленькими дітьми вдаватися не треба - можна обійтися без фраз "тато їде вичавлювати очі москалям", бо це буде зайве. Але дитина має знати, де тато чи мама. Можна після цього запитати у дитини, що вона відчуває. І повірте - діти казатимуть дуже класні речі: "я сумуватиму" чи "тату, не йди, бо мені треба, щоб ти відремонтував мою ляльку". Це дуже мило й дуже потрібно на емоційному рівні. 

До того ж приховувати, куди дівся тато чи мама, не треба ще й тому, що в бою можна загинути. І якщо це станеться, коли доведеться про це сказати малюку - він не повинен відчувати себе обманутим. Тому вислови типу "тато пішов на небо" не підійдуть. 

Батькові чи матері треба пояснити: "я їду на війну, але не від тебе. Я тебе люблю, все добре, привезу звідти ляльку чи трансформера" тощо. Але у жодному випадку не ігноруйте дітей. А ще варто проговорити той момент, що дитина допомагатиме тому з батьків, з ким лишається. 

З дітьми в пубертатному віці - від 12 років - варто говорити ґрунтовно. Пояснити, чому вирішили йти воювати, чому це важливо для вас. Проговорити, що ви не хочете, щоб дитина гнівалася. І це все закінчити словами любові - "Я тебе дуже люблю й пишаюся тим, що у мене такий син (чи дочка)".

А як сказати дитині про те, що на війні загинув хтось із батьків?

- Якщо це маленькі діти - 4-7 років - варто казати загальними фразами: що тато чи мама були на службі й загинули (чи померли) і нам усім тепер дуже сумно. І треба дати дитині поплакати, посумувати разом з нею. А якщо вона не справляється - відправити до дитячого психолога. Бо обман "тато на небі" чи "тато у відрядженні" - це все одно обман, дитина має посумувати й попрощатися. Вона може навіть покричати, що це несправедливо - що у всіх є тато, а в неї немає. 

Якщо ж це пубертатний період - з 13 до 17 років - то варто розповісти й подробиці. І дати посумувати, звісно. Взагалі усім, незалежно від віку,  треба сумувати чи горювати, бо легко така втрата не може пройти. І тут важливо не лишати цей біль всередині. Не треба це казати фразою "Синку, тато помер, але все добре, а йтимеш на вулицю - надягни шапку". Це не має так бути. 

Взагалі потрібно сісти, проговорити це, зробити вечір пам’яті, згадати класні моменти, пережиті разом з цією людиною, і таким чином віртуально з нею попрощатися. 

Розібралися, як підготувати дітей до втрати рідної людини. А як підготувати їх до того, що війна прийде й усе зміниться?

- Готувати їх до того, що прийде війна - це неправильно. Дитині треба пояснити, що робити у випадку надзвичайного стану - вибуху, ДТП тощо. Наприклад, вона приходить зі школи, а батьків другий день немає вдома. Що їй робити? От вона знає, що треба взяти такі-то речі і їхати, йти чи звертатися в такий-то район або будівлю. З нею потрібно говорити конкретно про те, що робити, якщо щось станеться. А для цього самим батькам треба знати, що робити. 

Умовно кажучи, якщо зв’язку немає, то треба домовиться: умовно щодня о 15-й годині їй треба бути на якійсь зупинці чи на автовокзалі біля певної каси - біля домовленого місця зустрічі. І дитина приходитиме туди. Іншими словами, вона має знати алгоритм дій на будь-який надзвичайний випадок. 

А просто попереджати дітей про те, що скоро прийде війна не варто?

- Я не знаю, навіщо це робити. Це додасть хіба що якогось нагнітання - в стилі "Скоро ми всі помремо". Взагалі людям корисно дивитися передачі про виживання тварин у природі, як поводить себе, наприклад, буйвол і лев. І інколи трапляється, що у двобої буйвол просто лягає й здається, щоб його вже їли. Така ж позиція і в деяких українців: "прийдуть дяді - і все". Хто б не прийшов, скільки б їх не було - всі погані дядьки мають бути знищені. 

А якщо знищувати поганих дядь хочуть одночасно і мама, і тато дитини, можна йти на фронт одночасно? Чи краще ходити воювати "по черзі?

- Я бачив кілька таких випадків, коли дітей лишали на бабусь, а самі мама з татом йшли на війну.  Тут дуже багато факторів відіграють роль - зокрема й те, яка в цих людей рольова позиція. Чи вони відчувають себе батьками, чи військовими. Взагалі таке можна робити - за умови, якщо батьки знатимуть, що дитина буде в безпеці й доглянута. Питання в тому, що коли батьки повернуться - їм потрібно буде свідомо пройти адаптацію й повернутися зі статусу воїна у статус батьків. І знову ж - якщо вони йдуть на війну, що б там не робили - вони залишаються батьками й у них лишається обов’язок спілкуватися з дитиною, хвалити її, не карати й казати, що дуже люблять. 

Тому це допускається, але за умови. що всі до цього підготуються - і самі батьки, і діти. Бо дуже кепсько, коли на передовій ти думаєш про дитину й погано воюєш або коли сидиш вдома й нічого не можеш вдіяти з дитиною, бо думаєш про ситуацію на війні.

А якщо моральними силами не вдається себе заспокоїти, варто перейти на медикаментозне самолікування легкими заспокійливими?

- Ні, самолікування - це взагалі не варіант. Ви не можете знати реакцію своєї психіки на якісь ліки. Тобто якщо ви будете занадто спокійні, то можете пропустити той спалах, на який маєте реагувати чіткою емоцією. І потім почнете себе звинувачувати в тому, що неправильно вчинили. Побічні ефекти на препарати, які ви призначите самі собі, у тій чи іншій ситуації можуть проявитися неочікуваним чином. У значному стресі, так званому дистресі, реакція людини на ліки може бути кардинально іншою. Тому краще звернутися до лікаря, щоб він поставив кілька протокольних питань і виписав потрібні препарати й дозування. Загалом наголошу, якщо ви, чи діти, чи рідні, відчуваєте, що не вивозите, у вас з’явилася постійна тривожність, депресія, маніакально-депресивний психоз - треба звернутися до фахівця, який попрацює з вашим психічним здоров’ям.

Фото: Pexels