Зірка "Сторожової застави" Роман Луцький: Ми показали українців нацією переможців. Тими, ким вони є

Івано-франківський актор Роман Луцький – одна з найпомітніших кінозірок нового покоління. А після ролі богатиря Олешка у "Сторожовій заставі" його називають новим секс-символом України. Але за успіхом стоїть неабияка праця

Depo.Життя
3 листопада 2017 08:00
ФОТО: depo.ua

Перше українське фентезі "Сторожова застава" стала справжнім кінохітом, зібравши за три тижні у прокаті 16,3 млн грн.

Виконавець ролі Олешка Роман Луцький впевнений, що успіх фільму зумовлений, в тому числі, тим, що українцям нарешті показали правду про них самих.

Роман розповів Depo.ua про найважчі моменти на зйомках, трюк у власному виконанні і зйомки у нашумілих українських картинах.

Романе, ви знімалися у багатьох фільмах, але деякі пишуть, що слава до вас прийшла тільки після "Сторожової застави". Ви самі це відчуваєте?

- Після "Сторожової застави" почали найбільше додаватися у Facebook – щодня людей по сімдесят. Після жодного попереднього проекту такого не було. Звичайно, бувають різні повідомлення, але здебільшого дякують. Деякі ображаються – наприклад, що я не відписав. Мабуть, кожен актор, до якого приходить популярність, з таким стикається.

- У фільмі ви і на коні скачете, і на мечі б'єтеся.

- Верхову їзду опанував швидко. А от сцени з фехтуванням були викликом. Багато всього треба було тримати в голові. Саме фехтуванню віддав найбільше сил.

Хлопці, які розробляють бої, були в Києві, а я ж живу і працюю в театрі в Івано-Франківську. І от, коли випадала нагода бодай один день потренуватися, їхав у столицю. Зранку – туди, ввечері 0 вже назад.

- Додатково в тренажерці качалися?

- Цього не було прописано в контракті, але ходив до залу з власної ініціативи. На початку проекту був з однією вагою, а після закінчення – вже з іншою. У другому блоці зйомок був дуже насичений графік, літо, спека, фізичні навантаження. Схуднув я кілограмів на сім, тож мені навіть костюм трохи ушивали.

- Який момент чи день на знімальному майданчику дався найважче?

- Це були фінальні дні бою з големом (Олешко виходить на бій з підконтрольним половцям кам'яним богатирем – ред. ). Тоді на вулиці підстрибнула температура до 37. Бій знімали два дні, під Києвом, на випаленому полі між двома лісами. Одним словом, оті кілька кіло я залишив саме там.

А про те, щоб щось було важко в емоційному плані, сказати не можу. Бо в кіно зніматися я люблю, і це була цікава робота, новий для мене жанр.

- А як створили самого голема?

- Спочатку розробили в студії його рухи. Для цього на людину навішали датчики руху, і вона повністю відтворила бій з уявним маленьким мною. Потім вже мені треба було синхронізуватися. Орієнтувався я на високий штатив з яскраво-зеленим м'ячиком на голові, який виконував роль голови монстра. Схожим чином позначили його кінцівки. Почали знімати бій, аби вийшло синхронно з тим, що вже записали у студії.

- У вас були каскадери?

- У деяких моментах. Наприклад, один з них - це перший крупний план, де я тримаю букет квітів, а на мене нападають половці. І от, коли рубається букет квітів, у кадрі не моя рука. Адже якщо б у мене травмувалася кінцівка, зйомки мали б відкласти, а такого ми собі дозволити не могли. Загалом я старався виконувати трюки сам. Ті, що я міг зробити, а це більшість.

Наприклад, в кінці бою мій герой летить в озеро. Заради цього приїхала спеціальна машина з технікою, і каскадери репетирували пів дня. Людину підкидували за допомогою спеціальної помпи, і вона летіла десь метрів шість. І от, коли настав момент зйомок, мене запитали, хто буде виконувати трюк – я чи каскадер. Я попросив довірити це мені. Було цікаво спробувати, зробити щось нове для себе.

- Кажуть, щоб зніматися з дітьми, треба знати певні нюанси…

- Підліткам треба приділяти більше уваги, тому що це їхні перші кроки у акторстві, вони вперше на знімальному майданчику. Потрібно і підтримати, і допомогти, і підказати. Наприклад, є один такий секрет: щоб бути більш зібраним, потрібно поприсідати. Раз десять-двадцять, і ти вже включений, живий. Я підказав це Дані. А ще – контролював, щоб він робив вправу більше, ніж може. Ажєе завжди треба робити більше, ніж ти можеш, і тоді буде результат. Він присідає, а я кажу: "Добре, а давай ще трошки". Це такий технічний нюанс, який варто враховувати.

- Скоро прем'єра картини у Казахстані. Поїдете її презентувати?

- Прем'єра 9 листопада, і мене поки що не запрошували. Насправді, ми їх не запрошували теж (казахські актори грали половців – ред.). Думаю, це пов'язане з фінансовими питаннями і частково з тим, що у них була запланована своя прем'єра.

МИ ДУЖЕ ВБОЛІВАЛИ, ЩОБ "БРАТИ" ПОЇХАЛИ НА "ОСКАР"

- На кастингу на роль Олешка було багато конкурентів?

- Я прийшов у перший день кастингу, а після мене на мого персонажа більше нікого не розглядали.

- А ваш найперший кастинг у кіно теж був вдалим?

- Так, це були проби до "Братів". Я їх пройшов, і мене зразу ж запросили на проби до фільму "Параджанов". А через чотири дні мені зателефонували, і сказали, що я пройшов в обидві команди.

- Чим загалом здивували закони світу кіно?

- Для деяких акторів кіно – це паралельне і другорядне мистецтво, вони виділяють лише театр. А для мене кіно – певне логічне продовження театру. Для мене – підйом по кар'єрній драбині.

Мені перед камерою комфортно. В театрі – де що інше. Пам'ятаю, як ще студентом прийшовши на велику сцену. Молодь залякана, по десять разів на день вітається зі старшими акторами. Дуже гостро сприймає усі їхні зауваження і критику. Не сказав би, що в мене були проблеми – я опанував велику сцену і працюю на ній. Але мені більше подобається існування в рамках кадру. Тому що там наближене до натурального життя. На великій сцені треба грати трохи підкреслено, а я цього не люблю.

- Брати ледь не висунули на "Оскар", але через скандал з українським оскарівським комітетом ми взагалі залишилися без конкурсанта. Знімальна група сильно переживала?

- Звісно, ми дуже вболівали за те, щоб картина поїхала, але кінематографісти щось не поділили, і ми просто так втратили цей шанс. Зараз в кіно робляться якісь кроки і, сподіваюся, ми стаємо цивілізованішими. Аби не губити можливості просто так.

- Робота над кіно і над серіалом дуже відрізняється?

Для мене різниця колосальна. Наприклад, у "Сторожовій заставі" за день знімали 2-3 хвилини готового матеріалу, а в Якові – до п'ятнадцяти. А хочеться все детально відпрацювати, тому, звісно, мій вибір – кіно.

- Особисто спілкувалися з автором "Століття Якова" Володимиром Листом? Читали його книжки?

- "Століття Якова" прочитав за кілька років до екранізації, бо почув від знайомих схвальні відгуки. Коли мене затвердили, перечитав ще раз. Потім, вже після зйомок, прочитав його "Соло для Соломії" та інші книжки.

З паном Володимиром не зустрічався, але особисто слідкував за його реакцією. Слава Богу, автору мій персонаж сподобався. Так само, до речі, добрі відгуки були від Рутківського (Володимир Рутківський – автор повісті "Сторожова застава" – ред.). Це приємно.

- Ви грали молодшого Якова, а Станіслав Баклан старшого. Якось узгоджували дії, щоб образи вийшли схожими?

- Це те, чим відрізняється кіно від серіалу. Коли робили "Братів" (Роман грав молодого Станіслава, а Віктор Деметраш – старого), зустрілися перед зйомкою. Перезнайомилися, зібралися за столом. Ми з паном Віктором встигли поговорити про звички, дійти до спільних точок. На зйомках "Століття Якова" можливості проговорити персонажа не було. Задача об'єднати двох персонажів в одного була на режисері.

НАРЕШТІ НАША КРАЇНА НЕ СПИТЬ

- Які українські фільми останніх років вам подобаються?

- "Червоного" я пропустив, але збираюся обов'язково подивитися. Чекаю – не дочекаюся на "Екс", а також нарешті виходять "Кіборги".

З тих, що дивився, можу відзначити "Припутні". Не знаю, чого так мало народу пішло. Я на цей проект чекав дуже довго. Перед тим подивився фільм "Кров'янка" (попередній проект Аркадія Непиталюка – ред.), який дуже припав до душі. Я подумав, це такий собі український Кустуріца. І я не розчарувався. Деякі ж не хочуть йти, тому що в фільмі суржик. Але ж чекайте, давайте спершу викорінимо суржик в реальному житті, адже кіно – наше віддзеркалення, і зараз Україна – саме така. Нам потрібно працювати над собою.

- Ми ніби і працюємо…

- Так, на кіно нарешті виділяють 1 млрд грн. Це добре, бо битися потрібно на різних фронтах. Ті ж "Припутні" можуть показати, що буває, якщо не вкладати гроші в культуру та освіту. Я думаю, Україна нарешті прийде до чогось путнього. Бо нарешті наша країна не спить.

- Так, і створює власний продукт.

- Але у фільми і серіали досі запрошує російських акторів. Мовляв, зірки, страхують проект, публіку приманюють. Однак може, давайте виховувати своїх зірок? Якщо запитати молоду людину, кого вона знає з українських акторів, назвуть хіба що Ступку і Бенюка. Але кого знають з молодих? Назвуть російських, а потрібно називати своїх. А коли виростимо своїх зірок, виграємо війну, тоді можна робити і спільні проекти.

- У польський серіал ніколи не пробувалися?

- Нещодавно закінчив серіал і підписав новий контракт. Вже після цього надійшла пропозиція приїхати на проби у Варшаву. Але не вийшло, бо знайшов інший проект.

- Польську знаєте?

- Так. Не те, щоб досконало, але зараз над цим працюю.

- Спеціально вивчили заради таких можливостей?

- Ні, просто так сталося. Коли я був у шостому класі, мій батько працював в Німеччині. Він привіз супутникову антенну. І коли ми бачили польські телеканали, вони і близько не стояли з нашими УТ-1 і УТ-2. Потім, коли стало більше українських телеканалів, і ми почали на них переключатися, мені було дещо дивно чути по телевізору українську мову.

МИ ЗУПИНЯЛИ ВОРОГА І БЕЗ АРМІЇ, А ЗАРАЗ АРМІЯ ВЖЕ Є

- Бачила ваші фото в костюмах з фільму у метро. Як реагували люди на цю акцію?

- Зуміли зацікавити людей. З нами були співаки з хору "Київ", який у фільмі виконує пісню "Ми на своїй землі". Вони були в звичайному одязі. І коли всі діставалися оговореної точки, починали співати. Це було класно.

Мене ж реакція людей трохи дивувала. У мене в той період всі соцмережі були у "Сторожовій заставі". А пасажири метро питали: "А що це? Фільм? Ми взагалі не чули".

- Були якісь дивні реакції?

- Так, одного разу взагалі захотілося дати людині в ніс. От, даю листівку чоловіку років 45-ти і запрошую в кіно. А він каже: "Так вы же богатыри, так почему на иностранном языке говорите". Маячня якась… Адже насправді богатирі українські. А ще - нам варто навчитися себе поважати. Хтось запитує: яка різниця? (якою мовою говорити, - ред.), але насправді є різниця.

Якось зайшов у супермаркет. Була черга, за мною стояли три темношкірі дівчини, студентки медичного інституту. А за ними, як я зрозумів, наші переселенки зі Сходу. І от, українки заговорили до дівчат російською. І одна дівчина каже: "А ви можете українською? Я не розумію". Переселенка перейшла на українську, але дуже ламану. У порівнянні з жінками, які прожили усе життя в Україні, темношкіра дівчинка за кілька років мову вивчила на порядок краще.

- Є думка, що частково успіх "Сторожової застави" ще й в тому, що ви правильно і без пафосу показали національну ідею…

- Так, я пов'язую ажіотаж з тим, що ми показали українців нацією переможців. Такими, якими вони є насправді. Ми і без армії зупиняли ворога, а зараз армія у нас вже є. І фільм – це просто відтворення чогось нашого.

Більше актуальних новин читайте на Depo.Життя