ЧС 2018
Вибори-2019
Онлайн
Сектор
Спецпроекти
Країна Укропів

Журналіст, поранений у Краматорську: Я боявся полону. Там вибивають зуби і потім годують сухарями

Молодий військовий журналіст Денис Гойко прославився на всю Україну тим, що під час останнього артобстрілу Краматорська ціною свого здоров'я врятував товаришів по службі: коли полетіли снаряди, він зіштовхнув хлопців в окоп, а сам отримав більше 10 наскрізних поранень осколками. Зараз він йде на поправку, вперше став на ноги і мріє зіграти у футбол в майці нападника «Динамо»
Depo.Життя
26 лютого 2015 10:25
ФОТО: depo.ua
Журналіст, поранений у Краматорську: Я боявся полону. Там вибивають зуби і потім годують сухарями
Журналіст, поранений у Краматорську: Я боявся полону. Там вибивають зуби і потім годують сухарями

depo.ua вдалося поспілкуватися з Денисом. Він старший лейтенант і військовий оператор, родом з Новгород-Волинського, рік як закінчив університет.

В АТО - з літа, а це була його третя ротація. На фронт пішов по секрету від мами, спочатку про те, що син воює, знав тільки його тато Олег. Він і зараз у палаті із сином, ангелом-охоронцем чергує біля його ліжка. Обидва змовницьки переглядаються, усміхаються - Денис вперше після поранення встав на ноги.

«Лікарі сказали, що я тільки через два місяці встану, а лікуватимуся рік. Ось воно мені треба, стільки часу лежати? Я повідомив усім, що сьогодні встану. Але я гадав, це набагато простіше буде, - зізнається Денис. - Ще не всі шви зняли і навіть не всі рани зашили, але воля до життя... Мені кажуть: чого ти на всіх перев'язках такий веселий? А чого мені плакати? Я живий залишився! Хлопця в метрі від мене розірвало на шматки. А у мене в боці дренаж, десять наскрізних і нічого не зачеплено - доктор каже, що я у величезній сорочці народився!»

«Це тато тобі свою віддав», - посміхається батько.

У Краматорську Денис опинився випадково: за день до обстрілу він з колегами приїхав на перепочинок у прес-центр АТО. 

«Після Дебальцевого потрібен був розвантажувальний день, ми там потрапили в добрячу ж... Приїхали в Краматорськ уже досвідчені, у будь-якому шелесті могли зрозуміти, що саме летить. Ми були в кунгу (у цьому випадку - житловий вагончик, - ред.), я рюкзак складав. Тут якийсь незрозумілий звук. Я сказав: «Давайте всі на вулицю». Всі вибігли, - розповідає Денис. - Я так і не вивчив, через скільки секунд який снаряд прилітає, але вже знав після Дебальцевого: звук чуєш - одразу падай. Снаряд вдарився - і на 30 см над землею розлітається, так що, якщо лежиш, є шанс, що в тебе не влучить. Чесно кажучи, не пам'ятаю, скільки я там і кого куди кидав... Пам'ятаю, що, коли мене вже поранило, попереду хлопець стояв, і я його встиг штовхнути в окоп. За другим тягнувся, до його руки, але в нього влучило і мене відкинуло. Він «двохсотий» на місці... голову відірвало. Ми знайомі були до цього два дні».

Денис впав в окоп - через поранення в спину не відчував ніг. Чиясь рука затягнула його у вагончик, коли закінчився обстріл, його відправили в госпіталь. Поранення в спину, у стегно, ноги - загалом десять наскрізних. Ліва рука нижче ліктя закріплена тепер залізними болтами.

«Класна у мене підставка для планшета! Тільки вай-фай тут хріновий через те, що під нами рентгенкабінет, - жартує Денис, киває на поранену руку. - У мене в рукаві маленька дірочка була, светр розрізали - а там диріща аж до кістки. Чи не злякався я? У мене тиск 50 на 20 був, я їм ще казав, що робити!»

«Тато потрібні гени передав, - підтримує сина батько. - Нормально все. У мене було 54% опіку, я забіг у реанімацію, ліг на кушетку, кажу: «Рятуйте мене». Побутове, обгорів з необережності».

Денис зі сміхом продовжує згадувати ту історію: «А я за батьком біжу, і мене не пропускають у реанімацію. Там замок кодовий, я його зламав. Ну, а що, мій батько обгорів, а мене не пускають!»

Повертаючись до подій, які привели його на лікарняне ліжко, військовий журналіст розповідає: Краматорськ обстріляли з Горлівки «Смерчем» - це єдине, що дістає на такій відстані.

«Я вважаю, по Краматорську вдарили, щоб показати, що ми вразливі. За те, що напередодні наші добре попрацювали під Донецьком, знищили багато техніки і сепарів. Точніше росіян. Я документи в руках тримав - у Дебальцевому хлопець з 128-ї бригади приніс стопку російських паспортів і військових квитків «ДНР», - розповідає він. - До мене в краматорський госпіталь прийшли місцеві, кажуть: «Спасибі вам, у нас теж поранені є». Я подумав, що вони з іронією, кажу: «Я що, винен, що з Горлівки обстріляли?» А вони почали плакати: «Ми мали на увазі спасибі, що ви нас охороняєте».

Денис зізнається, що найбільше на війні боявся потрапити в полон.

«Товаришу в перший день усі зуби вибили, залишили тільки п'ять, і два місяці годували черствим хлібом. Коли його звільнили, його рот був як суцільний нарив. Вова - мій троюрідний брат - теж потрапив у полон, він був один з тих, кого вели на тому першому «параді» в Донецьку. У полоні йому коліно роздробили», - розповідає військовий журналіст.

Денис на два місяці старший за Незалежну Україну. «Для тебе це щось означає?» - запитуємо. Денис замислюється, посміхається:

«Україна така ж, як я... Отримує, як я... І я - як вона. Але бачите, я встав на ноги, і встав дуже швидко...»

У палаті Дениса майже ніколи не буває порожньо: по черзі чергують мама і тато, щодня провідує кохана дівчина (до речі, теж офіцер, лейтенант Держприкордонслужби), часто заходять волонтери з гостинцями, однокурсниці та колеги.

Останні з нетерпінням чекають, коли Денис видужає і знову одягне бутси - він пристрасно захоплений футболом і грає в аматорській команді.

«Я досі думаю, що, може, коли-небудь потраплю на тренування «Динамо», і вони мені скажуть: «Чувак, а ти класний, давай-но з нами», - ділиться він своєю мрією. - Останні дні, коли засинаю, уявляю зустріч з Ярмоленком (Андрій Ярмоленко, нападник «Динамо», - ред.) - один з моїх футбольних друзів з ним вчився і розповів про мене, а він обіцяв зайти».

...Через день після нашої розмови Денис поділився радістю: Ярмоленко прийшов до нього в палату і подарував свою майку з останнього матчу.

«А лікарі кажуть, що я, коли одужаю, у футбол гратиму», - каже Денис.

Була й погана новина: з картки його мами, на яку багато людей перераховували гроші на його лікування, невідомі вкрали всі гроші.

«Зателефонували Денису, він не міг говорити, слухавку взяв я. Чоловік сказав, що хоче допомогти Денису, дізнався номер банківської карти, записав «про всяк випадок» мій телефон і дружини, а потім з карти зникли гроші - 11 тисяч гривень. А наш банк себе так застрахував, що відповідальності за це не несе незалежно від того, що ми не здійснювали трансакцію, - розповів батько. - А в іншого хлопця так 150 тисяч гривень вкрали».

Для тих, хто бажає допомогти Денису Гойко, номер картки «Приватбанку» 6762 4683 1579 6767 Гойко Світлана Федорівна.