Втратити зір, щоб побачити більше: Репортаж з суцільної темряви

Журналісти Depo.ua відвідали єдиний в Україні інтерактивний Музей в темряві, де всі екскурсії проходять в абсолютній темряві та у супроводі незрячих гідів.

Здайте смартфон, камеру, електронний годинник - все, що може створити хоча б єдиний спалах світла. Залиште вільними руки. Зав’язувати очі не треба.

Після того, як опущено велику чорну штору, ви опиняєтеся в чорній, м’якій, як ця штора, цілковитій темряві. Поблизу лунає голос: «Привіт. Я Ірина і я буду вашим гідом на цій прогулянці».

Ірина – незряча. Тепер ви бачите світ так само як і вона.

«Нічого не бійтеся, це абсолютно безпечно. Я буду завжди поруч - лунає заспокійливий голос. Наразі він єдиним вашим орієнтиром в просторі, масштаби якого неможливо збагнути. От стіни, вони обшиті чимось м’яким, на кшталт штучного хутра. Але поки що тобі, сліпому кошеняті, від цього аж ніяк не затишно. – Всі тутешні речі є абсолютно звичними для вас, єдине що – сприймати ви їх будете незвичним для себе способом…»

Насправді, те, що є стінка – дуже підбадьорює. Ми знаємо, що зараз будемо робити повсякденні  для будь-якої людини речі, але в цілковитій темряві.

Екскурсія починається з невеличкої експозиції бюстів відомих особистостей і картин. Ви можете ознайомитися з ними навпомацки і спробувати впізнати. Це доволі просто і допомагає трохи освоїтися. Набагато складніше перейти дорогу. Знайти світлофор, не перечепитися через паркан і клумбу, не гепнутися з бордюру, дійти до іншого бордюру, користуючись тільки білою тростинкою. Все в реальному розмірі, і ніяких стінок поряд нема. Тільки голос гіда Ірини і тростина в руці.

Нас мало би заспокоїти, що це спеціально побудований павільйон, а не реальні умови, де тебе може збити машина, чи людина, яка поспішає у справах, але все одно якось не по собі. Час від часу ловиш себе на тому, що щосили вдивляєшся в темряву, намагаючись впізнати хоч якісь орієнтири. Вже через 10 хвилин очі страшенно печуть і проходить ще півгодини, перш ніж усвідомлюєш, що організм перемикається із зору на інші органи чуття.

Ірина каже іти на запах кави. Певний час ми метушимося по колу, старанно вистукуючи своїми тростинками. До гіда скоріше підкрадаємося, ніж підходимо. Отримуємо від неї паперові стаканчики з гарячою кавою.

Ірина любить її варити і робить це власноруч. Каже, ніколи не обпікалася.

"Я люблю, щоб шапочка піднялася. Це доля секунди буквально, знаєте. Цю мить можна почути, і зверху я трохи контролюю пальчиком. Спочатку запарювала каву в чашці, але це не дуже смакувало, і тому вирішила спробувати варити як годиться. Як раніше варила. Я так собі міркувала, що коли інші це роблять, то чому я не зможу, - розповідає вона. Ірина втратила зір 15 років тому, протягом місяця, внаслідок хвороби. До цього вона працювала модельєром жіночого одягу. - Була на початку депресія, звісно. Її переживають всі, хто втрачає зір. Коли я дізналася, що незрячі люди користуються комп’ютером, читаю книжки, для мене це був нонсенс. Але якщо це роблять інші, чому я не зможу? Я здобула другу освіту, навчилася ходити місту сама. Мені стало цікаво адаптувати будь-яке діло під свої потреби. Ті ж самі танці, чи спортивні секції. Наприклад, скандинавська ходьба".

Є певна особливість в цій розмові в повній темряві. Коли не відволікаєшся ані на пейзажі, ані на гаджети, ані на очі співрозмовника. І… чи ви колись помічали, що в темряві набагато легше говорити будь що.

"Знаєте, мені ікноли здається, що в мене зараз навіть більш яскраве життя", - зізнається Ірина і по голосу зрозуміло, що вона каже це з посмішкою.

З останнім ковтком кави повертається розуміння, що в цій темряві треба якось давати собі раду. Навіть елементарна справа - знайти смітник для паперових стаканчиків перетворюється на квест.

Далі ми, вистукуючи тростинками, ідемо на базар, пробуємо на дотик визначити, що за продукти розкладено на прилавку. На питання про гроші Ірина пояснює, що нові банкноти вона може розрізняти на дотик. Щодо інших – в неї на смартфоні є спеціальний додаток – розпізнавач купюр. Взагалі, каже Ірина,  тепер є багато пристроїв, що полегшують життя незрячому. В побуті, в великому просторі допомагають людині бути максимально незалежною. Дозатор рідини,  щоб налити повну ємність і не перелити через край, розпізнавачі, читанки текстів. Є додаток, в якому можна сфотографувати будь що біля себе і програма голосом описує, що це таке. В додатку "Be My Eyes" беруть участь незрячі і зрячі волонтери.

"Якщо треба щось подивитися: номер транспорту, дані на тонометрі, я запускаю цей додаток, волонтер дивиться по відео, що я хотіла б розгледіти і переповідає мені, - пояснює Ірина. - Мій знайомий так каву варить, завдяки цьому додатку».

Далі ми пішли "додому". Щоб потрапити в квартиру, треба відкрити кодовий замок, піднятися і спуститися сходами, навпомацки, серед десятку дверей, знайти свою. В цілковитій темряві знайти замкову щілину і потрапити туди ключем. Впустити ключ, знайти... Типова ситуація для жителів багатоквартирного будинку, направду. Тому і хочеться за звичкою підсвітити собі ліхтариком.

Але в світі, в який нас провела Ірина, немає ліхтарів. Є можливість поступово напрацювати навички і довести їх до автоматизму. Чути, як спокійно і впевнено Ірина пересувається в просторі, не користуючись навіть білою тростиною.

Ми потрапляємо в квартиру і уява хутко починає малювати інтер’єри: диван, мабуть, отакий, а кухонні меблі, судячи з форми, могли би бути отакого кольору. Так роблять і ті, хто колись втратив зір. А як це - жити, якщо ніколи не бачив, як виглядають меблі? Що вже казати про людей – як незрячі визначають, чи людина гарна, які критерії краси?

Ірина не знає. В її пам’яті є зображення гарних і не гарних, на її думку, облич. Тепер вона може роздивитися нове обличчя руками. Каже – стандарти краси для неї не змінилися.

Взагалі, змінилося не так вже і багато. Ірина працює, зустрічається з друзями, займається хобі в сама порається по господарству.

"Бруд, пил відчувається руками, ногами, - пояснює вона, як відчуває, що пора прибирати. – В нас є собака, тому прибирати доводиться кожен день».

Собака – звичайний, не поводир. Хоча він відчуває, що Ірина незряча і коли вона іде, завжди намагається поступитися шляхом.

Прогулянка продовжується і ми прямуємо до парку. Через якісь сходи, на канатний міст і оглядовий майданчик. Не дивлячись на вітерець і звуки живої природи, це чимось скидається на сон жахів. Ірина пропонує загадати бажання.

Маєток. Навколосвітня подорож. Мир в Україні…  Пам'ять тасує картотеку матеріальних бажань і величезних мрій.

Бачити. Я хочу завжди мати зір.

Але з іншого боку, тепер знаю, що і без нього життя не порине у цілковиту чорноту.

Аліна Марненко

Співзасновниця музею Аліна Марненко пояснює – його назвали "Третя після опівночі" тому що це – найтемніша пора доби. Але саме темрява яскраво висвітлює те, що ми не усвідомлювали раніше. "Основна ідея – подолати бар’єри в спілкуванні з незрячими, дізнатися, як вони живуть і сприймають світ. Зрозуміти, що це такі ж люди як всі, їх не треба жаліти, скоріше в них є чому повчитися. Зрозуміти, на що здатні ми самі, наш організм, усвідомити, як багато ми маємо того, що варто було б цінувати і як багато в нас можливостей. До речі, як раз такі відгуки ми і отримуємо від відвідувачів, - розповідає вона. - На жаль, в Україні люди з інвалідністю мало соціалізовані, і більшість наших відвідувачів раніше ніколи не розмовляли з незрячою людиною. І після екскурсії, яка проходить в доволі інтимних обставинах, (бо доводиться покладатися на свого гіда), всі кажуть, що бар’єри зникають і міняється ставлення до незрячих в цілому. Приходить розуміння, що це така ж людина, вона живе таким же життям і просто по-іншому бачить світ. Багато людей звертають увагу на те, що наші гіди живуть навіть більш повним життям, подорожують, мають хобі, вивчають мови, займаються спортом, в той час як ми забагато жаліємося і постійно чимось незадоволені.

Аліна Марненко і її партнер Володимир Дідус до того, як заснувати цей музей, працювали бізнес-аналітиками в IT. Він за фахом – інженер, вона – системний  аналітик. Про музей в темряві їм розповіли друзі, які відвідали такий заклад в Німеччині. З їхніми словами, відчуте їх дуже вразило і допомогло певною мірою перезавантажити світогляд.  Аліна і Володимир стали шукати такий музей в Україні щоб і собі сходити, але на них чекало розчарування.

"Певний час думали про це і через пару місяців вирішили, що можемо зробити такий музей самі, - розповідає Аліна. – На стадії задуму познайомилися з кількома незрячими людьми, щоб дізнатися їхню думку, наскільки це цікаво і корисно. І хоча вони подавали дуже багато ідей, було і дуже багато скепсису, вони не вірили що хтось приходитиме в музей, щоб побути на їхньому місці. "Ви справді вірите, що зрячі прийдуть щоб витратити дві години на те, щоб дізнатися як ми живемо?, – казали вони. Коли ми запустили музей і побачили попит, це дуже їх надихнуло і підбадьорило".

Ігор Кушнір, один із гідів музею

Назва про третю о півночі багато кого вводить в оману, нібито екскурсії нічні. Насправді все відбувається вдень, приміщення обладнане таким чином, що в нього не потрапляє світло, але в усьому іншому локації максимально наближені до реальності. Всі гіди – незрячі, наразі їх тут працює шестеро.

Крім основної екскурсії "Прогулянка в темряві", яка показує повсякденне життя незрячих людей, тут влаштовують виставки виробів мистецтва (скульптура, архітектура, живопис в повній темряві), інтерактивні квести, екскурсії для пар, щоб найкраще пізнати одне одного і показ фільмів в такому форматі, як їх сприймають незрячі – вам вдягнуть маску на очі і увімкнуть тифлокомментарі - це спеціальна додаткова аудіодоріжка, яка дуже коротка в паузах між діалогами фільму описує те, що відбувається на екрані.

А після екскурсій в кімнаті відпочинку можна повчитися писати і читати шрифтом Брайля, пограти в ігри на дотик (шашки, шахи, доміно, хрестики-нулики, п'ятнашки, гральні карти), адаптовані для незрячих. Пройти лабіринт і вгадати скульптури на дотик, поспілкуватися з незрячими гідами.

Фото і відео: Олександр Хоменко / depo.ua