Українським музеям не вистачає людяності

Для середньостатистичного відвідувача всі труднощі, з якими доводиться боротися культурним установам, залишаються «за кадром». Він судить про ситуацію виключно з того, що побачив і відчув на собі. І те, чого не вистачає музеям на цей поверхневий, споживчий погляд, можна умовно розділити на чотири умовні і часто взаємопов'язані категорії: технологічність, цікавість, продуманість і... людяність.

Технологічність

Технічне оснащення - одвічний «головний біль» українських культурних установ. Звісно, багато що впирається у фінансування. Проте складається враження, що навіть в рамках наявної держпідтримки нові технології в музеях впроваджуються з деяким побоюванням. У великих установах ситуація трохи краща: в останні роки в них з'явилося сучасне освітлення, є мультимедійні технології, все активніше використовується не тільки візуальна, але й інші види подачі інформації. У менших музеях ситуація сумна: найчастіше експозиція, як і методи роботи з аудиторією, не змінювалися з 1990-х років, і це в кращому випадку.

Тим часом, чудові приклади того, як нові технології перетворюють традиційний музей із запиленого складу в розважальний центр, можна побачити в сусідній Польщі. Так, у Центральному Морському музеї в Гданську є можливість не тільки подивитися на старовинні артефакти, а й навчитися в'язати морські вузли, покерувати моделлю парусного або моторного судна, вдихнути аромат часнику із затонулого корабля або спостерігати формування цунамі в мініатюрі. Інший приклад - Фабрика Шиндлера в Кракові. Вона могла бути звичайним музеєм, присвяченим подіям Другої світової та Голокосту, але завдяки оригінальним рішенням занурює відвідувача спочатку в атмосферу мирного передвоєнного часу, а потім поступово доводить до похмурого мороку Краківського гетто.

Цікавість

У цьому випадку йдеться не про цінність колекції, а про те, наскільки музеям вдається розкрити її потенціал. Цей фактор багато в чому взаємопов'язаний з технічним оснащенням, але також залежить і від кмітливості самих працівників.

Українські музеї реакційні: вони продовжують «зберігати», у той час як відвідувачу вже давно потрібне не мовчазне споглядання, а співучасть. Мабуть, досягти цього простіше музеям, експозиція яких дозволяє створювати активні моделі процесів і механізмів. Не варто забувати і про інтерактивність: підняти її рівень можна, просто надавши глядачу можливість взяти участь у тій чи іншій операції хоча б за допомогою натиснення кнопки «Пуск».

Відверто застаріли і традиційні «вітринні» експозиції. Те, що «непарадний бік» експонатів теж може бути цікавий, добре показав столичний Національний художній музей на виставці «Спецфонд. 1937-1939», розмістивши разом з картинами фотографії їхніх зворотних сторін, на яких виявилися інші полотна або їхні фрагменти. Крім того, деякі експонати музей виставив на стелажах - так, як вони зберігаються у фондах. Як виявилося, нерідко полотна із зворотного боку підклеєні старими газетами, читання яких виявилося заняттям не менш цікавим, ніж знайомство з основною частиною проекту.

Нарешті, ігнорується потенціал приміщень самих музеїв і їхніх інтер'єрів. Ніщо так не розчаровує відвідувача, як заборона торкатися, скажімо, старовинного стільця. І ніщо так не радує, як дозвіл присісти в його сучасну копію. Запірні механізми вікон, вентиляційні заглушки, меблі, внутрішні дворики - все це теж може стати приємною «добавкою» до експозиції.

Продуманість

Важко насолоджуватися великими картинами в похмурих залах, коли в полотнах відображаються лампи освітлення і відчинені вікна. В українських художніх музеях таке часто-густо. Доводиться «танцювати» навколо картини, вишукуючи кут, під яким її все-таки видно.

Також нелегко четверту годину гуляти по залах, не маючи можливості присісти і хоча б візуально відпочити від прекрасного. Не можна сказати, що це проблема виключно вітчизняна - у закордонних музеїв вона теж є. Вихід кожен шукає по-своєму. Хтось влаштовує «зони відпочинку», хтось продає «багаторазові» квитки, які діють, наприклад, протягом доби. Хтось не робить нічого.

Ще одна проблема - доступність музеїв. По-перше, години роботи: вітчизняні заклади і досі працюють у форматі «з 10 до 18», тим самим відсікаючи левову частину платоспроможного населення, яка і готова «окультуритися» після роботи, та ніде. По-друге, в Україні так і не навчилися продавати квитки на тематичних ресурсах, у себе на сайтах, а також поширювати в місцях скупчення потенційних відвідувачів (наприклад, у вишах). Йти за заповітним корінцем доводиться в касу. Багато хто не доходить.

Крім того, українські музеї продовжують залишатися закладами «для дорослих». Дітям там робити нічого. В таких умовах про прищеплювання «доброго, вічного» з малих років говорити якось не доводиться.

Людяність

Музейні працівники - милі люди і цікаві співрозмовники, якщо налагодити з ними особистий контакт. Але над більшістю українських музеїв витає щільний «совковий» дух, що відбивається не тільки в організації експозиції, але і в ставленні співробітників до відвідувачів. Занурення може початися, як у театрі - біля вішалки: «Не можна ставити сумки на стійку гардероба». Бо вона подряпається, і керівництво за це гардеробниць лає. Не можна торкатися до старовинних дверей і дерев'яних панель. Небажано виглядати у вікна. Не можна ставити запитання доглядачці залу, оскільки відповіді на них - робота екскурсовода (за гроші). Не можна, щоб шуміли діти. Скрізь за тобою слідує невсипуще око вахтера.

Багато що залежить від керівництва: іноді саме воно заганяє персонал у такі рамки, коли співробітникам не залишається нічого, окрім як включати режим цербера. Однак зустрічаються і протилежні випадки, коли директор «дає добро» на пропуск випадкових візитерів, у яких не вистачило грошей на вхідний квиток, а доглядачка залу так розповідає про, можливо не надто продуману, експозицію, що спонтанна екскурсія затягується на кілька годин.