Україна не молода. Чому з кожним роком у нас все менше шансів на Майдан

Думаю, ніхто ще не забув величезний інформаційний вибух довкола нещодавно опублікованої міністром Дмитром Дубілетом інформації про кількість населення в Україні на даний момент. Воно складає, за версією уряду, 37 мільйонів 289 тисяч громадян станом на 1 грудня 2019 року. Правда, це без урахування українців на окупованих територіях та за кордоном, ще й з погрішністю у понад 2 %. Головним каменем спотикання стала методика отримання цих цифр. Тобто, не традиційне особисте опитування людей від дверей до дверей.  За словами урядовця, Кабмін вирішив підсумувати інформацію мобільних операторів і соціологів, дані з державних реєстрів та Пенсійного фонду. Залишимо для експертів оцінки того, наскільки достовірними є ці дані, однак можна не сумніватися, що загальні тенденції вони цілком відображають. Й мало хто помітив один з основних висновків з цих цифр. А він такий - Україна остаточно втратила можливість називати себе молодою країною. Понад те, в найближчі роки на нашу країну очікує обвал кількості молоді, який не буде виправлений ще два десятиліття щонайменше. Як це пов'язано з можливістю нового Майдану – читайте далі.

МОЛОДІЖНА НЕДОСТАТНІСТЬ

Отже, спочатку наведемо одну дуже промовисту картинку з дослідження Дубілета.

 

В даному випадку, можемо не відволікатися на розбивку щодо чоловіків та жінок, а також на градацію ООН щодо працездатного віку. Адже нас цікавить розбивка по віковим категоріям. Й що ж ми бачимо?

А бачимо ми, що наразі найбільшим поколінням по кількості людей є покоління 1980-х років народження. Що цілком логічно – адже це покоління такого собі радянського "бебі-буму", коли СРСР під кінець свого існування став мати хоч трохи менш кровожерливий вигляд і дозволив трохи особистого простору для громадян. Результат не забарився – до 1989 р. "совок" вийшов на рекордні цифри у народжуваності. Саме це покоління, якому зараз 30-40 років, входить у визначальний щодо загальної картини вік. Що мається на увазі? Є один чіткий соціальний закон: суспільну думку та всі процеси в соціумі визначають люди у віці 35-55 років. Чому? Відповідь очевидна. Бо це — найбільш продуктивний вік людини. Вік, коли якнайбільш співпадають розумові здібності, здоров’я та — і це найголовніше — кількість зв’язків, грошей та можливостей. Грубо кажучи, саме в ці 20 років людина вже набралася досвіду та має відповідний статус, бажання та можливості для того, щоб визначати весь хід речей у суспільстві.

Якраз зараз проходить процес, коли покоління 80-х заміщає на цьому посту попереднє покоління кінця 1960—1970х років народження – так званих "справжніх радянських людей", перше й останнє, яке виховували чисто радянські люди в радянських умовах. Відповідно, багаточисельні "вісімдесятники" поступово виходять з молодого віку, переходячи в середній. А що ж далі? А далі, згідно графіку, ми бачимо величезну демографічну яму 1990-х, коли народжуваність через жахливу соціально-економічну прірву, в яку обвалилася Україна, впала до гранично малих показників. Тобто, якщо людей 80-х років народження – десь 16,5 млн., то 1990-х – тільки 3 з копійками!

Справа навіть не в тому, наскільки глибокий шок пережило українське суспільство, якщо настільки разюче різними є цифри народжуваності поколінь. Нас цікавить інший аспект. Ось ці 3 млн – це і є ті, кого ми можемо називати словом "молодь". І це, ще й з урахуванням величезних цифр еміграції, в першу чергу, саме цієї ж молоді – напрочуд мало. Фактично, ми можемо впевнено констатувати, що за молоддю 80-х, яка в наступні кілька років цією молоддю через природні причини перестане бути, майже нікого нема. Адже покоління 90-х і малочисельне, і активно мігрує з України у пошуках кращої долі.

Наступне покоління 2000-х років народження трохи чисельніше, через невелике, але зростання кількості населення внаслідок відносного "просперіті" тих часів та виплат за народження дитини, введених Віктором Ющенком. Яким саме воно буде, сказати поки важко, адже найстарші його представники зараз ще вчаться у ВИШах. Однак нас в контексті даного матеріалу цікавить інше – вони вступлять у вік навіть молодості через 5-10 років. А до віку реального впливу на ситуацію в соціумі пройде ще десятиліття. Навіть з урахуванням пришвидшення всіх соціальних процесів – добре, хай це буде 3-5 років. Все одно, маємо люфт у 10-15 років. Тобто, фактично, Україна вже зараз починає існувати в "безмолодіжну" епоху.

СТАРІ НЕ БУНТУЮТЬ

Які прямі наслідки цього факту слід зрозуміти українському суспільству? По-перше, виключити нарешті цей дурнуватий культ "молодь прийде – порядок наведе". Справа навіть не в тому, що, як вже було вказано вище, аж ніяк не молодь визначає суспільні смаки й здатна на реальні зміни. Просто через те, що молодь ще не знає як все працює та не має необхідних важелів. Та українцям варто зрозуміти, що у нас цієї молоді – дуже обмаль на найближчі роки. Настільки обмаль, що вона просто не може виступити в ролі вагомого суспільного фактору. Ну, й сподіваюся, урок із Зеленським, коли в черговий раз українське суспільство повелося на казочку про "молодих та енергійних", які вже завтра закінчать "епоху бідності", нарешті, покаже, що ніяка молодь чи надто ж ті, хто під неї мімікрує, нічого сама по собі не здатна змінити. Та й взагалі, вирішує не вік, а розум.

І по-друге – українцям варто перестати очікувати швидких революційних змін. Адже вони можливі тільки у молодому суспільстві, де відсоток молодих людей є більшим за інші категорії населення. Тоді як в Україні, як ми бачимо, середній вік тяжіє до 40 років. Й ось тут хочеться трохи розвинути цю думку. Революції майже завжди відбуваються в країнах з величезною кількістю молодих людей, надто ж – без нормальних механізмів соціальної мобільності. Грубо кажучи, коли в бідному й несправедливому суспільстві є купа розлюченої молоді, яка розуміє, що в таких умовах у неї нема ніяких шансів ні на які перспективи.

До речі, наведений конструкт – це майже пряме описання нещодавньої ситуації у більшості країн Близького Сходу, де десять років тому почалася так звана "Арабська весна". Так само, ця формула підходить до будь-яких великих соціально-революційних катаклізмів – Російської імперії початку 20-го століття, Китаю середини 20-го з його хунвейбінами тощо. Тобто, молодь може стати тараном для ситуації в суспільстві, зламати її, бути фактором нестабільності. Однак аж ніяк не фактором стабілізації.

Все вищевказане чітко корелюється і з подіями в Україні. Зовсім донедавна, коли у молодому віці знаходилося покоління 80-х, тобто, була критична маса активних й невдоволених людей, ми постійно мали той запас суспільного бензину, з якого завжди могло розгорітися полум’я суспільного протесту. Власне, цілих 2 революції, які пережила Україна буквально за 10 років – Помаранчева та Гідності – й були проявами активності "вісімдесятників". Які були молодими й бунтували, як це й має бути з молоддю у всі часи.

Не так вже важливо для нашої сьогоднішньої теми, чи досягли ці революції потрібного результату. Важливо те, що вони відбулися, бо не могли не відбутися. Однак покоління 80-х тепер має від 30 до 40. Тобто, увійшло в вік, коли люди перестають бунтувати. А далі, як ми вже розібралися – порожнеча. Там тупо нема кому бунтувати. Тому шанси на новий Майдан з кожним роком будуть падати через суто природно-соціальний фактор.

Добре це чи погано – сказати складно. Адже очевидно, що в країні досі не вирішені ті фундаментальні причини, які змушували бунтувати "вісімдесятників" - верховенство права, недоторканість приватної власності, конструювання національно-політичної ідентичності тощо. Але випадає на те, що вирішувати ці проблеми прийдеться вже іншими методами. Як і взагалі звикати до того, що ніякої "стахановщини" в Україні більше не буде, адже її просто нема кому робити.