Прокляття патерналізму, або Чому сказився Донбас

Двадцять років спроб інтегрувати індустріальний Донбас в українське суспільство закінчуються настільки ж сумно. Ми повинні задатися досить непростим питанням: а чи не є нинішній стан справ більш природним станом для жителів регіону, ніж те, набагато більш краще життя, яке їм могла забезпечити українська держава? Що взагалі рухає ними?

Я не вірю, що в основі їх поведінки лежать штампи російської пропаганди, що активно ретранслюються лідерами «Новоросії». На мій погляд, це не більше, ніж виправдання якоїсь іншої причини, більш глибокої, своєрідний когнітивний дисонанс. Ну, не можу я повірити, що раптом панросійські почуття переповнили розуми донеччан, які ніколи до цього не проявляли ніяких національних почуттів в принципі, ідентифікуючи себе як такі собі східноукраїнські «тутейшия».

Причина, мені здається, тут не національна, а політико-економічна, і полягає вона в тому, що держава проводила в регіоні політику, яку можна було б назвати патерналістської, дуже схожою на конфуціанський ідеал «країни-родини», де був (у нашому випадку десь у Києві чи Москві) мудрий дідусь-імператор, обов'язком якого було погано-бідно годувати народ, а народ (тобто «онуки») повинні були надавати нескінченну шанобливість і подяку дідусю. Ця система була настільки ж ідеальна, настільки й далека від прогресу, і по суті своїй саме конфуціанство, з одного боку, допомогло залишитися Китаю Китаєм, з іншого - загальмувало прогрес у цій країні на століття, доки Піднебесну не розбудили від сну боксерські повстання, опіумні війни і Сунь Ятсен.

Перед тим, як перейти до питання про те, що являє собою український патерналізм, зробимо невеликий відступ.

Історія знає чимало прикладів, коли, переважно через соціальні експерименти, якась група людей випадала зі звичайного середовища проживання. Що виявлялося для неї, як правило, фатальним, навіть якщо експеримент проводився з найкращих мотивацій. Спроби вигнати тих же горезвісних чукчів з чумів і розселити в панельні будинки закінчилися трагедією для цього народу, тотальним алкоголізмом і виродженням. Також катастрофічно для циган закінчилася боротьба з кочовим способом життя, розгорнута за Хрущова: весь цей народ випав з своєї традиційної ніші, а нову так і не знайшов. І це стосується не тільки країн колишнього СРСР.

У тій же Америці повністю знищеним є традиційне життя індіанців у резерваціях, які деградували в клас соціальних паразитів, і вже дуже величезну групу утриманців породили реформи президента Джонсона, який підрахував, що легше відкупитися невеликими «велфєрами» від чорношкірого населення, ніж намагатися інтегрувати афроамериканців в сучасне суспільство, що призвело до самоізоляції цієї соціальної групи і фактично закріпила її статус як найбіднішої в країні.

Такий же парадокс спостерігається (і ми повинні бути готові до цього явища теж) в таборах біженців по всьому світу від Афганістану до Лівану: якщо людину позбавити роботи, однак підтримувати її мінімальні життєві потреби, то фактично одного року їй вистачить, щоб по-перше, втратити всі набуті навички і по-друге, навіть не думати здобувати нові. Іноді в таку прірву може провалитися ціла держава, як це сталося, наприклад, з Палестиною, в якій єдиною гідною (та й просто єдиною) роботою вважається обстріл території Ізраїлю з якихось кустарних ракетних установок.

Донбас - він сам по собі породження грандіозного соціального експерименту. До того ж, всяка влади - від радянської до української - активно напихали місцеве населення більшими чи меншими (залежно від наявності грошей у казначействі) «велфєрі», перетворюючи регіон у міру його деіндустріалізації в якийсь європейський Гарлем з відповідними світоглядними настановами, головна з яких - сприйняття держави як гаранта деякої відносної матеріальної стабільності.

Патерналізм відучує від будь-якої самостійності, більше того, несамостійність буде захищатися в такій ось «палестині» вкрай агресивно не тому, що ніхто не хоче жити краще, а тому, що страх перед нестабільністю більший. Страх перед незвичним притаманний усім живим істотам. Хто бачив переляк собаки, яку господар залишив біля входу в магазин, або хто переїжджав на іншу квартиру разом з котом, не дадуть мені збрехати і тому не дивно, що коли в Києві раптом з'явився Майдан, в Донецьку повели себе дуже схоже. Власне загроза тієї самої горезвісної «стабільності» (а не гасла про «русский мир», які не користувалися в регіоні особливою популярністю) стала локомотивом, який привів регіон до катастрофи. Стабільність в сприйнятті жителя індустріального регіону зводиться до того, що держава сприймається як гарант якогось матеріального доходу.

Адже в принципі поведінкові механізми на сході та заході країни дуже різні, в одному випадку заохочується особиста ініціатива, в іншому всі надії покладаються на державу. Втративши роботу, львів'янин, швидше за все, займе невелику суму, на яку відправиться на рік-другий в яку-небудь Італію чи Португалію навіть на саму некваліфіковану роботу. Житель Луганська, швидше за все, буде продовжувати ходити на те ж підприємство, навіть якщо воно вже давно нічого не випускає або виробляє щось абсолютно непотрібне. Він там буде спочатку отримувати половину ставки, потім чверть або взагалі якусь символічну суму (а «новоросіяни» довели, що замість зарплати згодиться і банальне безкоштовне годування), але не зможе вийти за межі цього свого світу, від якого він загороджений, ніби горезвісними червоними прапорцями. Тому й не виходить суспільна дискусія, тому в регіоні часто-густо не розуміють банальних, здавалося б, аргументів і причинно-наслідкових зв'язків. Тому і безкоштовна каша від «ДНР» набагато ближча, ніж блага, які представляє українська держава.

Питання про подальшу адаптацію регіону - найскладніше з тих викликів, які стоять зараз перед країною, тому що тут мова йде не тільки про світоглядну, а про глибоко інстинктивну поведінку, яка (за умови відходу російських військ і не приходу українських) може з часом поставити на сході країни найдивніші соціальні експерименти - від неомахновщини до релігійного фундаменталізму, або воєнного комунізму, до якого сьогодні і йдуть контрольовані терористами території. Україні у процесі реінтеграції доведеться одночасно ламати старі, що склалися десятиліттями інститути, та водночас надавати і нові алгоритми відносини громадян із державою. І від того, наскільки це буде грамотно зроблено, і залежить мир на Донбасі.