Чому Україну записали в чемпіони Європи за кількістю вбивств

Відповідно до даних Світового Банку та ООН, в нашій країні на 100 000 населення йде 6 умисних вбивств. У світовому масштабі це середній показник (у 2017 році в усьому світі коефіцієнт умисних убивств дорівнював 6,1 на 100 тис. населення), але якось не по-європейськи.  Адже, наприклад, у Норвегії ця цифра – 0,47, а в Італії – 0,57. Хоча, звісно, до показників Мексики з її 29 випадками на сто тисяч нам ще вбивати і вбивати.

Та що, як реальність не така вже й погана, а кровожерливу тінь на Україну кидає сама система реєстрації таких випадків? Допомогти розібратися у причинах таких показників журналісти Depo.ua попросили спеціалістку з кримінального права Наталю Семчук та соціального психолога Олега Покальчука.

Погляд на систему

– Чи варто довіряти українській статистиці умисних вбивств? Ми, звісно, не Мексика, втім різниця із країнами ЄС у нас – досить вагома...

Статистика в нас недосконала, і часто у зв'язку з бюрократією до Єдиного реєстру досудових розслідувань потрапляють природні смерті. Тож дані – трохи викривлені.

Наприклад, особа похилого віку, самотня, покінчила життя самогубством. Дані про її смерть слідчі часто вносять як умисне вбивство з поміткою "самогубство". Схожим чином до реєстру потрапляють нещасні випадки і природні смерті. 

– Тобто всі ці випадки можуть класифікуватися як умисне вбивство? Дуже умовно: пана Петра В.М. вбив тайфун?

Так. Або пан Петро помер від серцевого нападу в вагоні метро, і буде стаття 115 КК умисне вбивство з поміткою нещасний випадок, але реєстр його побачить. І тайфун також сюди ж, бо при тайфуні він спершу буде зниклим безвісти. І такий випадок потім не перекваліфікують, він у системі так і залишиться. Справу закриють, але бовтатися у реєстрах буде як вбивство.

Також певні питання є щодо кримінально-правової кваліфікації дій злочинця. Бо кримінальне правопорушення, при якому загинув потерпілий, може мати кваліфікацію умисне вбивство, а може, наприклад, – тяжких тілесних ушкоджень, які спричинили смерть. Тож порівняння в лоб не завжди ефективне.

Тобто статистику умисних вбивств на 100 000 потрібно формувати з застереженнями. Перше застереження – як саме ведуться відповідні реєстри. Друге - як кримінальний кодекс певної країни інтерпретує умисне вбивство. Третє - як працюють правоохоронні органи. Якщо йдеться про чітке порівняння, де є дві-три країни чи більше, потрібно враховувати усі ці нюанси.

– Чи можемо ми взагалі говорити про чітку статистику вбивств в Україні, чи все "вилами по воді"? Як тоді інтерпретувати міжнародні статистики й дані, в яких ми, м'яко кажучи не на кращих позиціях?

З одного боку, чим гірші економічні умови, нижча якість роботи правоохоронців та вища толерантність до домашнього насильства, тим більше вбивств. Проте це загальносвітове явище, національна специфіка в таких питаннях в контексті України на щастя практично відсутня.

З іншого, ми не можемо уніфікувати кримінальне право різних країн, бо у кожної своя специфіка. Українські показники є пережитком радянської традиції, а у нашій державі є певна зневага до статистики як науки. Її традиційно заповнюють лівою ногою не приділяючи належної уваги та погано вивчають. Щоб це якось виправити, треба вводити нормальні західні шкали ну і звісно, змінити систему реєстрації смертей. 

Пані Наталя також надала нам для ознайомлення статтю Олени Шостко та Ольги Подільчак "Сучасні світові тенденції злочинності". І хоча у даних Світового банку стверджується, що у статистиці не враховані смерті від дій у ході збройних конфліктів, дослідниці стверджують інше. 

"При внесенні відомостей (...) за фактами смерті людей одночасно з визначенням правової кваліфікації за статтями 115–118 КК України вносяться відмітки щодо розмежування очевидних вбивств (у тому числі, у ході бойових дій), фактів природної смерті, самогубств, зникнення безвісти, нещасних випадків. Відтак про реальний рівень умисних убивств більш певно свідчить не загальний показник зареєстрованих проваджень за цими статтями, а саме провадження з позначкою "очевидні убивства".

Щодо чисельності наявного населення в Україні та кількості очевидних убивств за останні роки коефіцієнт таких злочинів у розрахунку на 100 тис. становить: 2014 р. – 10,8; 2015 р.– 7,5; 2016 р.– 4,3; 2017 р.– 3,8; 2018 р. – 3,6; 2019 р. – 3,5.

При цьому скорочення найтяжчого насильницького злочину переважно зумовлено зменшенням кількості молоді у структурі населення України. Збільшення показників умисних убивств у 2014–2015 рр. пов’язане з військовою збройною агресією Росії проти України та значною кількістю загиблих у ході бойових дій."

Погляд на соціум

Інфографіка: частка умисних вбивств у Європі. Джерело: Світовий банк

Та однак, навіть 3,5 – це не показники Польщі чи Німеччини, де частка умисних вбивств – менш як 1 на 100 000. Тому ми запитали у Олега Покальчука, чи є в Україні певні соціальні особливості, які можуть зумовлювати вищий показник вбивств, ніж, наприклад у країнах ЄС. Однією з головних наш співрозмовник називає криміналізацію суспільства. 
 

– Пане Олеже, а чим зумовлене таке явище? 

Економіка, політика і культурна спадщина українців завжди знаходилася в умовах виживання. А у виживання єдине правило – це вижити, і вбивство теж вельми припустима річ. 

Другий момент – у кожній родині хтось з родичів був репресований чи перебував в ув'язненні. За ґрати потрапляли, в тому числі, за дії, пов'язані із позбавленням життя. Вбивали під час участі у визвольних змаганнях, через побутові чи майнові проблеми.

Ми знаємо з української класики, як люди убивали за землю. З давнього минулого у нас домінувало право сильного. Посилювала ефект безжальність репресивних машин будь-яких влад – царської, радянської, нацистської. Вони створювали таке психологічне поле, при якому вбивство не було чимось особливим, допускалося на рівні базових установок. І це передавалося через покоління. Звісно, таке ставлення не декларувалося, як у народів Кавказу, але створювало певну систему переконань.

– Систему переконань, в якій людське життя має невисоку цінність...

Держава завжди розглядала українців як щось узагальнене, іноді – як просто витратний матеріал, на який можна не зважати як на цінність. І це відобразилося в суспільній поведінці. До певної міри цю тенденцію стримувала церква. Тому держави ті церкви, які серйозно говорили про цінність людського життя і людини (мова про греко-католицьку та протестантську) заганяли у підпілля.

– А як щодо православ'я? 

В Російській імперії православ'я стало системою державного управління, і одержавлення цієї церкви було найбільшою бідою для східного християнства, позбавлення суті того чим є релігія в принципі. 

Єдине, що завжди стримувало людей – страх покарання, яке могло або бути або не бути.

Усі віяння – і комуністичні, і нацистські, і антиукраїнські тренди стояли над людиною. Авторитарні, тоталітарні вождівські рухи, які прокотилися Україною, вони всі ставили ідею вище цінності людини як такої. Це була масова ситуація з недержавними націями XX століття, коли держава понад усе. Держава, якої немає, має бути створена, поставивши на друге місце людину і її права. 

– Але ж зараз кардинально інші часи...

Зараз відбувається девальвація всього, руйнування системи цінностей, жонглювання словами, за якими не стоять жодні конкретні дії – глянути лише на поведінку світових лідерів та і загалом сучасних людей, зокрема із центральної Європи.

Зараз більше обговорюються цінності груп, ніж окремо людини. І чим екзотичніша група, тим більше це обговорюється.
Відповідно, якщо ці категорії, теми цінності окремої людини у суспільстві табуйовані, то людина нічого не значить, її можна вбити, і це не буде гріхом стосовно сучасних соціальних доктрин. 

Зростання цінності людини можна прослідкувати серед молоді. Люди, які виросли в незалежній країні навсправжки засвоюють поняття демократії, якихось прав, сповідують ці цінності та з цими цінностями часто виїжджають у країни, звідки ці цінності прийшли. І там почуваються як цивілізовані європейці.