Коли ватажки "Новоросії" на колінах приповзуть в Мінськ

Завершився черговий раунд переговорів Контактної групи в Мінську. Його терористичні учасники випромінюють оптимізм, від якого стає просто нудотно. Всі ці "пушиліни" і "дейнеги" навперейми біжать до журналістів розповідати про консенсуси, про підгрупи, які готуватимуть вибори на окупованій території Донбасу і так далі. Утім, все це лише чергова вистава маріонеток Путіна, який напередодні масштабного наступу грає з Україною та Заходом, як кіт з мишкою.

Достатньо подивитися на інтенсивність обстрілів, кількість яких зросла багаторазово (і обстріли ведуться вже не зі стрілецької, а важкої зброї), щоб зрозуміти - перемир'я у черговий раз буде порушено російсько-терористичними військами, і ми на шляху до Мінська-3, де Путін милостиво дасть себе вгамувати, віджавши чергове "дебальцеве". Принаймні план в нього такий: крок за кроком - від Мінська до Мінська розхитувати ситуацію, відкусувати шматки України, підривати всередині країни авторитет влади (благо, вона дає для цього достатньо підстав) і, врешті - решт вичавити із Заходу перетворення України на "сіру зону" а-ля Боснія і Герцеговина.

Цілком законне питання - а на чорта нам тоді цей Мінськ разом з Контактною групою здався? Здався. Бо у майбутньому цей майданчик стане дуже і дуже в пригоді. На підтвердження чого є кілька історичних прикладів.

Керівник Організації визволення Палестини Ясір Арафат кілька десятків років був терористом №1, якщо не для всього світу, то принаймні для Ізраїля. Утім, в 1988 році Арафат проголосив про відмову від ведення терористичної війни, але разом з тим оголосив про створення Палестинської держави і сформував палестинський уряд на еміграції.

Після цього Арафат ініціював переговорний процес з Ізраїлем. Переговори завершилися в 1993 році підписанням угоди про створення Палестинської автономії, яку очолив Арафат. В 1994 році Арафат отримав Нобелівську премію миру. У 1999 році був обраний головою Національної ради Палестини і того ж року разом з лідерами Ізраїлю Іцхаком Рабіном та Шимоном Пересом отримав ще одну Нобелівську премію миру. Варто додати, що неофіційні переговори палестинців з Ізраїлем велися і раніше. Чому раптом терорист №1 став "голубом миру"? І чому це фактично визнав Ізраїль? І чому Арафат в свою чергу відклав повноцінну державність Палестини на невизначений термін? Головним чином, тому що кількадесятирічна війна не давала жодних результатів жодній стороні.

Другим прикладом необхідності говорити з терористами є історія таємних стосунків Ірландської Республіканської Армії (ІРА) з британськими спецслужбами. До речі, переговори були ініційовані саме британськими спецслужбами і не переривалися, незважаючи на криваві теракти та обстріли навіть будинку уряду в Лондоні з мінометів. Ці переговори тривали майже чверть століття, щоб закінчитися миром між католиками та протестантами в Ольстері.

а

Як і у випадку з Арафатом, який віддав перевагу "автономній" синиці в руках, ІРА фактично відмовилася від вимоги об'єднання Північної Ірландії з Республікою Ірландія. Натомість, протестанти Ольстера змирилися з тим, що ділитимуть управління з католиками, яких до цього усіляко дискрімінували.

В 1989 році СРСР вивів війська з Афганістану, але війна в цій нещасній країні триває досі. Чому? Після того, як у моджахедів пішло кілька років на те, щоб перемогти і повісити в 1992 році радянського ставленика Наджибулу, країна опинилася в руках кількох польових командирів, які почали війну між собою.

Щоправда, потім вони об'єдналися в Північний альянс, який воював проти Талібана і програв. Потім до війни були таки змушені підключитися США, але запізно і можна констатувати прискорбний факт - США після відходу СРСР самоусунулися від афганських справ замість того, щоб посадити усіх в Афганістані за стіл переговорів. Через відсутність переговорного майданчику вже кілька поколінь афганців не знають нічого крім війни.

Усі ці три історії не є повними аналогами української ситуації, але з них можна зробити певні висновки, якщо розуміти, що рано чи пізно настане "Росія після Путіна", і російські війська будуть виведені з України. Оскільки після Путіна Росії буде явно не до Новоросії, як Горбачову було не до Афганістану в 1989 році. Саме у цей момент Мінський майданчик і буде потрібний Україні.

Звичайно, наші терористи зовсім не нагадують Арафата чи лідерів ІРА по одній простій причині - вони маріонетки Кремля. Можна говорити, що за Арафатом стояв весь арабський світ, а боротьбі католиків в Ольстері співчували США через те, що ірландська громада в Америці є однією з найвпливовіших. Але останнє слово завжди було за Арафатом чи ІРА. А от "захарченків" та "плотницьких", після виведення російських військ з Донбасу, швидш за все, чекає доля Наджибули. При чому вішати їх будуть свої ж, які зараз усунуті від російської годівниці - польові командири на зразок "Призрака" Мозгового та отамана Козіцина. І в цей момент лідери Новоросії самі поповзуть на колінах в Мінськ домовлятися з Україною. Можливо місце для себе в Мінську спробує пробити навіть кримський Гоблін.

Навіщо це потрібно Україні? Відповідь проста. Окупований Донбас і, швидш за все, Крим, після Путіна стануть зоною ще більшої нестабільності, ніж зараз: руїни, соціальний колапс, безробіття, колосальна кількість зброї, маса асоціальних елементів, об'єднаних в самостійні банди, відкритий кордон з Росією в "смутє"... Реінтеграція такої території не дасться легко і дешево, якщо не почати говорити з польовими командирами про амністію чи якісь умовні терміни за те, що вони добровільно складуть зброю. Або на якихось умовах збереження життя та майна відступлять в Росію. А може повісять інших польових командирів. Одним словом, тоді буде про що поговорити в Мінську. І якщо для того, щоб не жертвувати українськими вояками треба буде домовлятися з сьогоднішніми лютими ворогами, то воно того варте.  

І повертаючись до Мінську сьогодні - безперечно переговори, навіть наразі безперспективні, продовжувати треба з огляду на майбутнє, але говорити - це не означає погоджуватися на все, що нам пропонує Путін. Навіть якщо Захід радить погодитися.