Історія дня: Захист української мови, що коштував кар'єри

Це зараз демонстрації і мітинги студентів – звичайне явище. Можна на камеру сварити ректора та професорів і тобі за це нічого не буде.

Коли 12 березня 1965 року 67 зі 125 студентів стаціонару КНУ імені Тараса Шевченка написали заяву до керівництва університету та Міністерства освіти з вимогою відновити на роботі викладача факультету журналістики Матвія Михайловича Шестопала, більшість з них добре усвідомлювала, що ризикують своїм майбутнім. Як і журналісти з викладачами, які доправили заяву на захист Шестопала в ЦК КПУ. Багато студентів і журналістів розплатилися за цю вільність кар'єрою, їх звільняли, відраховували з навчання і більше не брали на роботу.

Але це було варте того, щоб спробувати зберегти для української освіти такого викладача як Шестопал. Це він виховав В'ячеслава Чорновола, Бориса Олійника, Василя Симоненка, плеяду видатних українських журналістів (вони ж і досі гордо іменують себе шестопалівцями) і поклав основу шестидесятництву.

Хто ж такий той Шестопал?

Від питання цього вам може повіяти невіглаством, але насправді про цю велику людину знають не так багато українців. Лише в останнє десятиріччя ім'я його повернулося із забуття, почало частіше з'являтися в статтях і наукових публікаціях.

Він ровесник жовтневого перевороту - з'явився на світ 7 листопада 1917. Матвій Шестопал народився на Черкащині, в тридцяті роки його родина, рятуючись від Голодомору, переїхала на Донбас, тому працював великий викладач спочатку шахтарем і залізничником. А коли закінчив нарешті філологічний, почалася війна. Шестопал був військовим журналістом, воював під Ржевом, Сталінградом, Ростовом, Нікополем, Миколаєвом, у Білорусі, Східній Пруссії, Польщі, брав участь у штурмі Берліна.

Після війни він захистив дисертацію, здобув наукову ступінь, утворенням факультету журналістики (кінець 1954 року) викладав історію журналістики, а через рік став в.о. декана. Хоча працювати йому на цій посаді довелося тільки два роки…

Матвій Шестопал був не тільки блискучим викладачем, а й патріотом України. Українським націоналістом, якщо уточнювати. За межами університету він розповідав студентам про боротьбу українців за визволення, передавав їм заборонену літературу, возив по історичних місцях. Партія рекомендувала викладачам відмовляти студентів від мітингів 22 травня (цього дня 1861 р. труна з тілом Тараса Шевченка зупинилася в Києві по дорозі із Санкт-Петербурга до Канева), а Шестопал це схвалював.

Фактично, він виховував в майбутніх журналістах дисидентів.

"У пам'ять врізалася лекція про албанську пресу, - розповідає його учень, журналіст Аркадій Сидорук. - "Албанці називають свою державу Шкиперію Країною орлів, – розпочав він. – А хто ж у такому разі ми, українці?"

Недарма на його лекції приходили студенти з інших факультетів. То були уроки патріотизму. Без крихти приторної солодкуватої сентиментальності. Патріотизм Матвія Михайловича йшов від зворотнього, гіркого. Чи хтось із його вихованців забув його афоризм про те, що національна свідомість пересічного українця "нижче рівня клопа"?

Шестопал активно захищав українську мову, в тому числі – від засилля російської, тієї самої двомовності, наслідки якої патріоти України розгрібають зараз.

"На партійних зборах Матвій Михайлович гаряче доводив викладачам, що в українському університеті лекції всім треба читати українською. А на нього кидалися україножери, як шуліки, що це "душок націоналізму". З болем говорив Матвій Михайлович про вилучення з навчального плану предмета "Український фольклор"", - згадує журналіст Віктор Полковенко.

У лютому 1963 року в Києві проходила Республіканська конференція з питань культури української мови, організаторами якої були Інститут мовознавства Академії наук УРСР і Київський держуніверситет. Академік, директор Інституту мовознавства АН УРСР Білодід пропагував теорію двомовності української нації. Шестопал взяв слово і накинувся на Білодіда з лютою критикою.

"Це навіть не теорія. Це мертвонароджена річ у науці... Крім Радянського Союзу в соціалістичній системі є ще багато народів, зокрема великий китайський народ... можна подумати, що колись настане такий час, що та чи інша нація стане трьохмовною. Мені здається, що в теорії двомовної нації, є елемент політичного підлабузництва, яке принижує націю... Я хочу закінчити свій виступ словами Маркса: "Великое нам кажется великим лишь потому, что мы сами стоим на коленях. Поднимемся".

І ще з його відомих цитат: "Те, що робиться нині з українською мовою, — тяжкий державний злочин проти всього великого слов'янського народу, грубе порушення конституційних свобод і цинічне потоптання національних прав українців. Той глум і наруга, яких протягом століть зазнає від сусідів українське слово, може зрівнятися лише з нечуваним лицемірством і соціальною брехнею, якими прикривається це українофобство. Щоб дискредитувати найспівучішу мову слов'янського світу і заперечити її самостійний характер, одні оголошували її польською мовою, але нібито зіпсутою російськими впливами, інші — російською мовою, але нібито зіпсутою польськими впливами. Зарозумілі чиновники гадають, що українці ніколи не прийдуть до розуму, щоб зрозуміти цей ганебний обман. Вони й сьогодні продовжують дурити балачками про розквіт і зближення, збагачення та взаємовпливи…";

12 березня 1965 року партком університету ухвалив звільнити Шестопала з посади викладача. А 67 студентів стаціонару з 125 написали заяву до керівництва університету та в Міносвіти з вимогою відновити його на роботі. Серед організаторів заяви були Юрій Пархоменко, Яким Пальчик, Михайло Скорик, Станіслав Усенко. Студентів підтримали київські журналісти та деякі викладачі, зокрема працівник Укррадіо Віктор Полковенко із однодумцями. Вони також написали заяву на підтримку Шестопала, яку адресували в ЦК КПУ як випускники факультету журналістики.

Чим закінчилося

Але домогтися студенти, журналісти і викладачі свого не змогли. Через два тижні Шестопала виключили з партії (а партійну справу розглядали ще сім років), з початку навчального року позбавили кафедри, дозволивши викладати тільки студентам-іноземцям з Інституту народного господарства в Києві. Офіційне формулювання: "за український буржуазний націоналізм без права викладання в навчальних закладах".

Фактично, совєти Матвію Шестопалу зламали не тільки кар'єру, а й життя. Він знав, що за ним постійно стежать, тож не міг спілкуватися з друзями, піддаючи їх небезпеці, більше не міг викладати своїм студентам. Родина розпалася.

"Не лише виключили з партії і звільнили з університету, а й потурбувалися, щоб колишнього журналіста не брали на роботу навіть вантажником чи сторожем. Орденоносець, який мав мужність заявити, що йому немає в чому каятися, змушений був збирати порожні пляшки, щоб не пропасти з голоду", - пише про Шестопала "Урядовий кур'єр".

Зламали життя, проте не самого Шестопала.

"Не вважаю себе нещасливим чи переможеним, — пише він у нарисі "Двоє". — Я гордий з того, що досі робив. Шкодую, що зробив мало. Я пізнав смак боротьби і перемог, ілюзій поразок і розчарувань. Моїми ворогами були поспіль негідники і нікчеми. Друзі, на жаль, теж далеко не всі витримали випробування, не всі виявилися на висоті".

До кінця життя Матвій Михайлович залишався напівзабутим, але продовжував писати. Вже після смерті побачили світ його науково-документальні дослідницькі історичні праці "Євреї на Україні" (Київ, 1998 р.), "Літературні кизяки на дорогах історії" (Київ, 2012 р.). Ще чекає на видання "Скільки років українцям", написана в 1983 році.

Він навіть знову знайшов своє кохання (Катерина Володимирівна Шестопал народила йому доньку) і, здається, все життя прожив по власному афоризму: "Хто несе світло — не спотикнеться".