Історія дня: Як помер той Щорс, пам'ятник якому все ніяк не знесуть у Києві

Щорс був радянським військовим діячем періоду російсько-української війни 1917—1922 років.

Він народився 25 травня 1895 року в місті Сновськ на Чернігівщині в робітничій родині.

Вчився в церковній школі, з другої спроби вступив на військового фельдшера. В серпні 1914, за п'ять років до загибелі, заступив на посаду фельдшера 3-го окремого мортирного дивізіону Віленського військового округу, з яким воював на Північно-Західному фронті Першої світової війни.

Через два роки Щорса відправили на навчання до Віленського військового училища, з якого повернувся у званні прапорщика і потрапив в 142 піхотний запасний полк.

Потім він ще вчився на курсах командирів батальйонних штурмових (траншейних) команд, отримав підпоручика, півроку лікувався в Сімферополі від сухот і вибув з війська за станом здоров'я. Отримавши більше вільного часу, Микола Олександрович завів собі політичні вподобання і зробився соціалістом з революційними поглядами.

Що зумовило його ставлення до подій в Україні: він не сприйняв окупацію австро-німецькими військами, з якими ще зовсім недавно бився на фронті, та одночасно ворожо поставився до більшовиків, які підписали Берестейську угоду з країнами Четверного союзу про примирення.

Як Щорс знову опинився в армії достеменно невідомо. До наших днів не дійшло скільки-небудь достовірних документів про його участь у Семенівському партизанському загоні, що воював із німцями на Чернігівщині в березні 1918 року, але про це є згадки в мемуарній літературі.

Період життя Щорса з квітня до серпня 1918 в радянські часи був заповнений красивими легендами, а наразі залишається білою плямою. З великою долею впевненості можна заявити, що не відповідають дійсності ані його зустріч з Леніним, ані його партизанське минуле в Сибіру. Альтернативні версії про близкість Щорса до лідерів партії есерів, або про його мандати також не мають документальних підтверджень.

В цей час він стає більшовиком і підтримує радянську владу. Наприкінці серпня 1918 року він із повноваженнями Всеукраїнського ЦВРК з'явився в нейтральній смузі, де зайнявся формуванням з повстанських загонів регулярних українських радянських військових частин.

Приблизно тоді ж він одружується з Фрумою Юхимівною Хайкіною, радянською громадською діячкою. Вона була головою місцевої ЧК в місті Унеча (нині Брянської області) і взаємодіяла з Миколою Щорсом — ватажком місцевих більшовицьких "партизанських" загонів.

Фрума Хайкіна

Товариш Хайкіна була лютою революціонеркою, наприкінці 1918 — на початку 1919 року вона здійснювала політику терору у зайнятих більшовиками районах, сусідніх з Унечею (Клинці та інші), очолювала служби ЧК при формуваннях під командуванням Щорса. Про неї ходили чутки, що катувала і розстрілювала власноруч. На її совісті життя в тому числі і десятків українських повстанців.

Тож можна сказати, що в них був службовий роман. Після загибелі Щорса вона організовувала "щорсівський рух", брала активну участь у розгорнутій за наказом Сталіна "канонізації" Щорса, але з 1919 року жила під прізвищем Ростова. Донька Щорса і Хайкіної Валентина народилася вже після його смерті, коли виросла, працювала в госпіталі КДБ і вийшла заміж за академіка РАН Халатнікова.

До речі, Халатніков через тещу діставав дефіцитні ліки для академіка Ландау.

Але ми відволіклися.

6 лютого 1919 року о 10-й ранку Богунський полк під командуванням Щорса узяв Київ. Начальником київського гарнізону було призначено Локотоша, комендантом Києва — Щорса. Обов'язки коменданта міста Щорс виконував приблизно тиждень, до середини лютого.

7 березня 1919 року Армія Української Народної Республіки зайняла Бердичів.

Через два дні в район міста на чолі першої української радянської дивізії прибув Микола Щорс, якому доручили ліквідувати загрозливе для більшовиків становище. Внаслідок запеклих боїв, в яких разом зі щорсівцями взяли участь Іваново-Вознесенський полк, два бронепотяги з Луганська, а також озброєні місцеві робітничі дружини, 19 березня війська Української Народної Республіки були розбиті й відкинуті до Новограда-Волинського. Бердичів захопили більшовики.

Під час боїв Микола Щорс улаштовує свій спостережний пункт на одній із башт кляштору (монастиря) Босих кармелітів, звідки керує радянськими військами.

Менше ніж через півроку після цього Щорс загинув в бою на Житомирщині при нез'ясованих обставинах. Офіційна версія про те, що його вбив петлюрівський кулеметник під час бою Богунського полку проти 13-го полку 7-ї бригади II-го корпусу УГА біля села Білошиці Коростенського району на Житомирщині, з початком відлиги 1960-х років стала піддаватися критиці.

Спочатку дослідники інкримінували вбивство командира тільки командувачу Харківським військовим округом Івану Дубовому, який у роки Громадянської війни був заступником Щорса в 44-й дивізії. У збірнику 1935 року "Легендарний начдив" вміщено свідчення Івана Дубового: "Противник відкрив сильний кулеметний вогонь і, особливо пам'ятаю, проявляв зухвалість один кулемет біля залізничної будки … Щорс взяв бінокль і почав дивитися туди, звідки йшов кулеметний вогонь. Але пройшла мить, і бінокль з рук Щорса впав на землю, голова Щорса теж …". Голову смертельно пораненого Щорса бинтував Дубовий. Щорс помер у нього на руках. "Куля увійшла спереду, — пише Дубовий, — і вийшла ззаду", хоча він не міг не знати, що вхідний кульовий отвір менший вихідного. Коли медсестра Богунського полку Ганна Розенблюм хотіла змінити першу, досить поспішну пов'язку на голові вже мертвого Щорса на більш акуратну, Дубовий не дозволив. За розпорядженням Дубового тіло Щорса без медичного огляду відправили для підготовки до поховання. Свідком загибелі Щорса був не тільки Дубовий. Поряд знаходилися командир Богунського полку Казимир Квятек та уповноважений Реввійськради 12-ї армії Павло Танхіль-Танхілевіч, посланий з інспекцією членом РВР 12-ї армії Семеном Араловим, по суті першим керівником управління у складі Червоної Армії, яке згодом стане відомим як ГРУ.

Останнього й вважають вбивцею червоного командира – за деякими даними куля, виявлена в черепі після експертиз, була ідентифікована як куля з браунінга Танхіль-Танхілевіча і пізніше були віднайдені документи, що вбивця виконав наказ Реввоєнради 12 армії, яка звинуватила Щорса в "українському націоналізмі".

"А, може, не знаєте, що Щорса чекіст Танхіль-Танхілевич з браунінга за наказом з Москви застрелив ззаду в потилицю (коли Москва відчула, що Щорс почав хилитися в український бік)? Може, Ви не знаєте, що чекісти отруїли Боженка з тієї ж причини? Хіба отруєння — не постріл у спину?", - писав український дисидент і політик часів СРСР, співзасновник Української Гельсінської Групи. Левко Лук'яненко.

Щорсу ставилось у провину збереження на підконтрольній його військовій частині території, навчальних закладів з українською мовою навчання. Про це у своїй доповіді на Пленумі ЦК присвяченій злочинам, вчиненим проти комуністичних діячів України, згадував Микита Сергійович Хрущов. Під Рівним пізніше був убитий щорсівець Тимофій Черняк — командир Новгород-Сіверського полку. Потім помер Василь Боженко, командир бригади. Його відправили в Житомир (за офіційною версією, помер у Житомирі від запалення легенів). Обидва були найближчими сподвижниками Миколи Щорса.

Танхіль-Танхілевіч на два роки старший за Щорса. Через два місяці після загибелі Щорса він виїхав з України і прибув на Південний фронт як старший цензор-контролер Військово-цензурного відділу Реввійськради 10-ї армії.

Щорс похований у вересні 1919 року на Росії, на православному Всехсвятському цвинтарі Самари. 10 липня 1949 року, після офіційної ексгумації, що засвідчена актом, прах було перенесено на міське кладовище.

Починаючи з 1938 року памятники Щорсу відкриваються по всій Україні. Спочатку на одному з бульварів Житомира (зруйнований під час німецької окупації) і тодішньому Куйбишеві, в 1954 році – в Києві на бульварі Тараса Шевченка, на честь 300-річчя воз'єднання Росії та України, і в Сновську, на батьківщині Щорса. Є пам'ятник Миколі Щорсу в селі Красівка Бердичівського району Житомирщини

В 1977 роців - в Чернігові на Алеї Героїв. Це погруддя було демонтоване в 2014 році під час Революції Гідності.

Місто Сновськ, в якому народився Щорс і яке було переназване на його честь, завдяки декомунізації знову стало Сновськом. Щорську на Дніпропетровщині поверено історичну назву Божедарівка, а село Білошиці, де загинув Щорс, до 2016 року називалося Щорсівка і знову стало Білощицями.

Величезний памятник Щорсу в Києві стоїть і донині.

"Добровольчий рух ОУН" мав намір демонтувати його 30 червня 2016 року, однак тоді правоохоронці взяли монумент під охорону. Згодом акцію з демонтажу пам'ятника Щорсу скасували, оскільки влада має прибрати його самостійно.

Київська адміністрація заявила, що пам'ятник Щорсу у столиці обов'язково демонтують, але після того, як Мінкульт змінить його статус.

Мінкультури мав намір подати в Кабмін подання на зміну статусу пам'ятника Миколі Щорсу після всебічного громадського обговорення. А у КМДА сподівалися, що демонтаж пам'ятника Щорсу закінчать до Дня незалежності – 24 серпня 2016 року.

Наприкінці жовтня 2016 року завершили розробку проекту демонтажу пам'ятника Щорсу. Однак пам'ятник досі не перенесли.

Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович заявив, що пам'ятник буде перенесено до Музею монументальної пропаганди СРСР, коли його буде відкрито

"Я переконаний, що саме так і буде. Враховуючи те, що пам'ятник Миколі Щорсу є цікавим зразком мистецтва радянської епохи, він повинен бути збережений. Я сподіваюся, що він як можна швидше буде перевезений", - сказав він, зазначивши що перенесення пам'ятника допоможе вберегти його від подальшого вандалізму.