Чому Україні потрібна декарлсонізація

Сьогодні виповнюється 108 років з дня народження Астрід Ліндгрен – шведської дитячої письменниці, що відома в Україні перш за все як "мати" Карлсона, що живе на даху. Того "вродливого, розумного і до міри затовстого чоловіка у розквіті сил", який за останні п'ятдесят років став в Україні, як власне і в інших країнах колишнього СРСР загальним улюбленцем та культовим персонажем.

Шалена популярність до міри затовстого чоловічка на неозорих просторах СРСР почалася з шедеврального мультфільму з Василем Ливановим та Ріною Зеленою, який одразу ж розібрали на цитати – "в меру упитанный мужчина в полном расцвете сил", "пустяки… дело житейское", "спокойствие, только спокойствие", "домомучительница", "а мы тут плюшками балуемся", "он улетел, но обещал вернуться". Потім пішли перевидання, нові екранізації, дитячі іграшки, тобто усі ознаки маскультовості. Такий собі совковий спайдермен 70-80-х. Хоча куди тому спайдермену до такої народної любові.

Але найцікавіше в долі Карлсона те, що його популярність на батьківщині у Швеції та інших країнах першого світу, і близько не наближається до культового статусу на пострадянському просторі. Так, і в Швеції Карлсона читають та іноді екранізують, але для шведів найулюбленіший герой Ліндгрен – це Пепі Довга Панчоха, яка в СРСР особливої популярності так і не набула. Для радянського читача та глядача Пеппі виявилася занадто дивною, феміністичною та антисистемною, інша справа товстий ледарюга з пропелером на спині.

Музей казок Астрід Ліндгрен у Стокгольмі

Загалом, образ Карлсона мав всі підстави стати поряд з іншими геніальними вигаданими героями, Д'Артаньян, Шерлок Холмс, Віні Пух, капітан Немо, Мауглі, якими людство захоплюється століттями. Задумка написати історію про пухкенького летючого відлюдькуватого чоловічка з пропелером на спині беззастережно геніальна, але пані Ліндгрен дещо перестаралася з асоціальністю. Зазвичай люди асоціальних героїв люблять, але лише в тому випадку коли ця асоціальність не всеохоплююча і за грубою та бешкетною поведінкою криється тонка і вразлива душа та здатність безкорисно чинити добро. Згадаймо хоча б улюбленця мільйонів з недалекого минулого - доктора Хауса. Але в Карлсоні немає і натяку на безкорисливість та тонкі душевні матерії, він чистий самозакоханий соціопат, а його дружба з Малим – цинічне користування самотньої дитини заради пундиків та варення. Тому шведи Карлсона за великим рахунком так і не полюбили.

Для напівсоціалістичного шведського суспільства, де індивідуалізм протестантської етики дивно поєднався з егалітаризмом, коли навіть мільйонери їздять на вживаних "Вольво", аби не хизуватися успіхом і багатством, Карлсон виявився майже неприйнятним. А що власне хорошого в цьому герої, не розуміють шведи, він самозакоханий, егоістичний, він не поважає священного права приватної власності, тобто просто краде, він постійно бреше та підставляє своїх друзів та не органічно здатен відповідати за власні вчинки. В значно більш індивідуалістичній Америці Карлсона могли б і полюбити, але навіть і там він занадто асоціальний, бо взагалі нікому не допомагає, нікого не любить і жодного разу не врятував світ.

Чому ж тоді українці (разом з росіянами, білорусами та іншими совєтікусами) так полюбили цього чоловічка? Причина дуже проста – він для нас рідний і цю єдинокровність ми відчуваємо, навіть не усвідомлюючи. В Карлсоні ми просто впізнаємо себе. В цьому образі Ліндгрен створила такого собі антишведа – людину абсолютно протилежну типовому жителю скандинавської країни. Єдине типово шведське в Карлсоні – це його ім'я (точніше прізвище, одне з найпоширеніших у Швеції, типу українського Шевченка, Кравченка чи Ковальчука). Все інше аж ніяк не шведське, скоріше типово українське, а точніше радянське – ледарство, інфантильність, безвідповідальність,брехня та безсоромні крадіжки усього що погано лежить. При цьому Карлсон загалом симпатичний дядечко, він дотепний, енергійний та веселий і за це українці пробачають йому все, як пробачають все це собі.

Тож аби побудувати нормальне європейське суспільство нам потрібно розлюбити Карлсона. Більше того, кожен день ми повинні по краплі вичавлювати Карлсона з себе. Це непросто, адже він досить непогано вгодований. Але лише тоді, коли наші діти зі здивуванням дивитимуться на чоловічка з пропелером, говорячи "він же поганий", ми нарешті побачимо навколо себе щось дуже віддалено схоже на шведський добробут.