"На станції кожні три дні вилітали фільтри – і це відчувалося моментально": Інтерв'ю з ліквідатором аварії на ЧАЕС

Чому його та ще 15 чорнобильців з Канева називали партизанами, чи захищав намет на 40 осіб від радіації та як руками прали одяг хімією, яка роз’їдала все живе й неживе, він розповів журналістам Depo.ua.

Фото з особистої сторінки Миколи Товми

Хто вас відправив у Чорнобильську зону і які були ваші обов’язки в зоні відчуження?

- Це було 17 квітня 1987 року. Мені було 27 років, я працював у підприємстві "Закордоненергобудмонтаж", коли мене викликали у відділ кадрів і поставили перед фактом, що о п’ятій ранку наступного дня потрібно з’явитися з речами у військкоматі. Батьки дуже емоційно відреагували, коли я їм сказав.  Батько тоді був водієм автобуса і у день, коли мене забрали, потрапив у аварію – його автобус поклало набік. Нас, до речі, й не мали права забирати в ту зону, доки не виповниться 30 років – але після аварії на ЧАЕС відсилали й 18-річних… Як мені сказав воєнком, "Це не я тебе відправляю – тебе Батьківщина відправляє".

18 квітня нас, шістнадцятьох чоловіків, посадили в автобус і повезли у Білу Церкву. Там у військовій частині переодягнули, посадили у вантажні тентовані машини й відправили в Чорнобиль. Там ми потрапили в окремий ремонтно-відновлюючий батальйон засобів хімічного захисту. Ми займалися ремонтом АРСів (машин, які мили будівлі й дороги в Чорнобилі). Це були машини з великими бочками з помпами. І вони під тиском обмивали все, що потрібно було очистити. Але в основному ми, партизани, мили військові машини, дозиметри.

"У землянках ми сиділи в кількох метрах від радіоактивних речовин"

"Партизани" – це польове скорочення посади?

- Ні, нас так називали тому, що ми здебільшого у лісах жили. Пам’ятаю наші намети у самій гущі лісу. Серед нас були військовозобов'язані, строковики. Вони – молоді хлопці по 18-20 років – жили в стаціонарних військових частинах, а ми, партизани, здебільшого у лісах розташовувались. Найближче до дороги розміщувався автобат, потім – ремонтний батальйон, а вже потім – наш, в глибині лісу.

Бачили, як зрубують відомий Рудий ліс?

- Так, його вирубали при мені. Найбільше серед дерев радіації набрали сосни. То весь сосновий бір вирубали партизани, в котловани склали, засипали землею, а зверху посіяли траву. І цю ділянку обтягнули колючою проволокою і написали по всій території, що це небезпечна зона. 

А доки був там ліс, весь командний склад там боявся зупинятися. Якщо машина ламалася на дорозі, збоку від нього, з машини й виходити боялися, а як бачили якесь авто, що їде в потрібну сторону дороги - зупиняли його й тікали, своє ж авто лишали. У мене був товариш, який возив одного начальника… То коли в них машина стала на дорозі - начальник втік на попутній машині, а мого товариша залишив.

Чим ще, крім миття машин, доводилося займатися на радіоактивній території?

- Ми ремонтували дозиметричної розвідки – ДП-5Б та ДП-5В.  У нас були три землянки, в яких зберігалися радіоактивні речовини. Вони містились у великих ящиках, закриті цинком, і були призначені для того, щоб після ремонту прибору його правильно налаштувати. Там було мале, середнє та велике джерело радіації в ящиках. Для найменшої дози зробили намет, а для найбільшого джерела облаштували землянку далеко в лісі. Якраз вона була дуже глибока. 

То заходиш у будь-яку з трьох землянок - там стоїть стіл, оточений свинцевими листами. На невеликій відстані – ящики з радіоактивними речовинами, теж закриті свинцем. І перед тим, як почати градуювати дозиметр, ми виставляли зонд, щоб саме на нього були направлені радіоактивні частинки. А самі сідали за стіл за свинцевими листами (ми ходили по одному) й крутили ручку, яка завжди була біля столу (від неї був протягнутий трос до свинцевих листів біля ящика). І як тільки вони відкривалися - опромінення йшло прямо на зонд. А ми сиділи й виставляли викруткою регулятори. Цю процедуру ми проводили з усіма землянками.

За ті 58 днів, поки я був у Чорнобилі, відбулося три відкриття ящиків - їх виносили, відкривали, приїжджали з Києва вищі полковники й заміряли їх на вологість. Якщо були надто вологі ящики - їх потрібно було б міняти, щоб вони правильно показували рівень опромінення. Але поки я там був - жодного разу їх не змінювали.

Ви сиділи за свинцевими пластинами, коли налаштовували дозиметри. Але наскільки самі були захищені від опромінення?

- Ніяк взагалі ми не були захищені від тієї радіації в землянках. Пластини нас захищали від прямого радіаційного променя. Але ж активні частини проходили й зверху, і знизу. Бо стояли лише два щити - справа і спереду. А збоку, зверху - нічим взагалі не були прикриті.

 

Часто траплялися якісь поломки на станції через радіацію?

- Взагалі дуже часто доводилося ремонтувати дозиметри - ті самі, які ми налаштовували в землянках. У них був вставлений лічильник Гейгера - невеличка трубочка довжиною в сантиметрів 12-15 завтовшки з мізинець. І дозиметри не можна було ніде стукати навіть випадково - бо відразу ламався лічильник. І вже у 87 році їх критично не вистачало для ремонту, був дефіцит - вони взагалі були дуже старими, ще кінця 60-х - початку 70-х років. Через це дозиметри завжди носили на шиї, щоб не пошкодити - бо саме в такому положенні за ними можна було слідкувати. 

Як відчувалася радіація в Чорнобильській зоні? 

- Кожні три дні на станції вилітали фільтри - і щоразу хлопцям доводилося їздити й ставити нові. То коли вилітали фільтри - де б ти не був у 30-кілометровій зоні - ти це відчував моментально. Починало в горлі першити, а скроні наче хтось стискав. І в горлі дуже гірчило. 

У мого земляка, з яким ми разом призвалися в Чорнобиль, пішла якась реакція на радіацію. Він працював на зараженому КамАЗі, оббитому свинцем. Він біля реактора возив пісок. Працював усього 4 години. І в нього пішло таке зараження, що він дослужував у тапках - не міг взути чоботи, бо були страшні виразки на ногах. 

Найбільше радіації, до речі, набиралося на чоботях і волоссі, тому обов’язково потрібно було приймати душ. І ніхто нікого не змушував стригтися, але ми за власною ініціативою стриглися майже кожен тиждень - настільки швидко росло волосся в Чорнобилі.

"У місцевій воді не можна було купатися"

А в яких умовах жив ваш батальйон? Чи були звичайні зручності - тепла вода, гігієнічні засоби?

- Ми жили у великих наметах по 40 людей, в яких були й вікна, й двері на обидві сторони. Але ж ми коли у квітні приїхали - було ще холодно. То в нас стояли дві буржуйки й днювальні їх топили вночі. В них стояла завжди газована вода - її завозили по 20-30 ящиків для нас у скляній півлітровій тарі. 

Щодня в нас була пересувна баня - її кожного дня топили, і в кінці робочого дня ми милися. Воду для бані кожного дня привозила машина - купатися в місцевій воді не можна було категорично.

Ніяких засобів захисту в нас не було - окрім "пелюстка" (ред. - звичайна медична маска). Особливі захисні засоби були на ПуСО (ред. - пропускних пунктах, де проводили й санобробку транспорту). Там були захисні комплекти, бо вони мили автомобілі порошком F2, який роз’їдав усе на світі. Тому там не можна було без рукавиць працювати, бо роз’їло б не тільки шкіру. 

Ми коли прали одяг (робили це самі) - руки не можна було мочить у цьому порошкові. Отак береш увесь брудний одяг, кидаєш у тазик, наливаєш води, присипаєш порошком - і якоюсь палкою колотиш це все 3-5 хвилин. Якщо перетримав - то форма з темно-зеленої стала світло-зеленою. Хлопці, які ремонтували АРСи, носили ще чорну спецівку - щоб у ній лазити під машини. То коли спецівки перетримували у порошкові - витягували вже білу форму. А потім ще потрібно було 5-6 разів полоскати одяг водою. Я свій одяг прав раз на три дні - нам не ставили обов’язкових умов, скільки днів можна ходити у невипраному.

А які страви їли? 

- Була хороша столова - але не стаціонарна, а збірна. Годували нас нормально - по звичайному меню. Хлопці ж, які варили їсти, були такі самі партизани, як і ми. Але завжди було і перше, й друге, і третє, і згущонка, і консерви… А тим, хто працювали на самому реакторі, були додаткові пайки - їх годували в столових у Прип’яті, там були жінки-кухарі, яких також від організації послали в Чорнобиль.

"Ми жартували, що через 20 років світитися будемо"

Пам’ятаєте, чи ви відчували страх, коли приїхали в Чорнобиль? 

- Чесно кажучи, страху не було. Було неприємне відчуття на душі - сумно, але не тривожно. Сумно їхати від сім’ї, від двох дітей… Але вже чому буть - того не минуть. Ми вже на той момент пройшли армію, тому після того вже страшно не було.

За 58 діб, які я провів у Чорнобилі, в нас змінилися 3 командири батальйону і три командири роти - вони понабирали дози радіації й поїхали додому. Наприклад, на відкриття ящиків з реактивними частинками не допускали солдатів і сержантів - лише офіцерів. І в той день, коли було відкриття ящиків, відразу записували велику дозу радіації (яку отримали саме в той день). Потім ті дози додавалися і якщо набралася гранично допустима доза - людину треба було змінити. 

Через днів 10, як ми лише прийшли в батальйон, звільнили тих людей, хто набрав більше ніж 15 рентгенів, а ще через 10 днів - тих, хто набрав більш як 10. А в моєму військовому квитку написано, що я набрав 9,96 рентгена за 59 днів служби. Більше забороняли писати, бо якщо набрав більш як 25 рентгенів і про це є запис у військовому квитку - тоді ти автоматично ставав інвалідом І групи. Хоча останній командир нашого взводу казав, що якщо ми набрали в Чорнобилі 10 рентгенів, то через 5 років в організмі буде 20 рентгенів, через 10 - 40 і так далі. То ми жартували, що через 20 років будемо світиться.

Фото: Національний музей "Чорнобиль"