Після Карімова: Чи зуміють узбеки не перетворити країну на Афганістан

Що б не трапилось з 78-літнім можновладцем, який твердою рукою правив Узбекистаном впродовж 26 років - інсульт, інфаркт чи якась інша прикрість, той факт, що офіційні узбецькі ЗМІ повідомили про довготривалу госпіталізацію беззмінного лідера країни, однозначно вказувало на те, що ситуація вельми серйозна. І от вже деякі ЗМІ повідомляють, що Іслам Карімов помер. Хоча офіційно це заперечується.

Як то, васне кажучи, завше і буває в авторитарних та тоталітарних державах. Це у США половина населення країни знає, що президент подавився кнедликом, через годину після інциденту, а Узбекистан ближчий до радянської традиції, за якої громадяни роблять логічні висновки з несподіваної ранкової трансляції "Лебединого озера".

Хоча й причини для такого ставлення до хвороби чи й зміни політичного лідера країни цілком зрозумілі. Смерть Карімова стане непростим випробуванням для всієї узбецької державності, оскільки перехід влади у цій країні відбудеться вперше з моменту виходу із СРСР.

При тому чітко визначеного "спадкоємця" в третій за кількістю населення пострадянській країні наразі немає.

Шанси "опальної принцеси" Гюльнари Карімової на отримання престолу на даний момент фактично нульові. Вона зуміла налаштувати проти себе практично всі впливові узбецькі клани - і потрапити під кілька розслідувань стосовно відмивання грошей на Заході. При тому вона ніколи не була й "російською фавориткою", тому союзників у Гюльнари, бізнес якої було зруйновано, а саму її поміщено під домашній арешт, практично немає.

Далеко перспективнішою претенденткою на роль спадкоємиці узбецького трону виглядає молодша донька Карімова - Лола. Про неї - як про можливого спадкоємця - говорив Карімов, гарантуючи своїм важковаговикам, що в разі, якщо вони підтримають Лолу - то кожен із них залишиться на своїй посаді і зі своїм впливом. Подібну заяву, за чутками, Карімов зробив в кінці минулого року, але чи зумів він переконати своїх міністрів - наразі невідомо. Помітною перевагою Лоли над іншими претендентами є той факт, що вона не належить і не підтримує жоден із впливових територіально-політичних кланів в Узбекистані, тому може стати свого роду компромісом між ними.

Чималі шанси на президентську посаду і в Шавката Мірзіяєва, який очолює уряд Узбекистану з 2003 року. На думку узбецьких аналітиків, позиції прем'єра підтримує і факт товариських стосунків з керівником Служби національної безпеки Узбекистану Рустамом Іноятовим.

Певні шанси має і Рустам Азімов, перший заступник прем'єр-міністра, який контролює всі зовнішньоекономічні зв'язки Узбекистану і з 1998 року обіймає посаду міністра фінансів.

Втім, хто б насправді не переміг у боротьбі за узбецький "трон", схоже, це не надто сильно вплине на курс країни у довготерміновій геополітичній перспективі. Бо кожен претендент буде вимушений якось домовлятись з Москвою, яка є гарантом безпеки в цьому регіоні.

З іншого боку, політика маневрування між Москвою і Вашингтоном, яку так добре практикував Іслам Карімов, приносила впродовж багатьох років надто багато вигоди, аби хтось захотів від неї відмовлятись. Тому і на повернення Узбекистану в стрункі ряди членів ОДКБ чи, тим паче, Євразійського економічного співтовариства Москві очікувати, звісно, не варто.

І спільні україно-узбецькі економічні проекти - будь то постачання узбецьких добрив, транспорт узбецької бавовни на світові ринки через українські порти чи що завгодно ще від зміни керівництва Узбекистану навряд чи постраждають, бо поставити абсолютно проросійського ставленика у Ташкенті Москва однозначно не зможе.

Інша річ, що процес зміни влади в разі, якщо узбецькі клани не зуміють між собою домовитись, може бути настільки жорстким, довгим і кривавим, що ця країна надовго випаде з будь-яких геополітичних чи міжнародно-економічних стосунків. А якщо зважити, що Узбекистан має чималий шмат кордону з Афганістаном і власне ісламістське підпілля, тривала політична нестабільність в цій країні цілком може призвести до подій, катастрофічних для всього середньоазійського регіону.