Послухай Жадана, "почуй Донбас" і наклади на себе руки

Візит "золотих вуст донбаських" Олени Заславської на дискусію Debates on Europe підняв нову хвилю "священної війни" в соцмережах на підзабуту уже тему "почути Донбас". Окрім самої Заславської від обуреної громадськості добряче дісталося віртуальних копняків і поету Сергію Жадану, який власне і запросив головну поетесу "ЛНР" на ним же і влаштовані дебати.

Громадськість перш за все просто незрозуміла, НАВІЩО було запрошувати до Харкова оспівувача "рускіх православних мальчіков" і "Новоросії" і ПРО ЩО з нею взагалі можна говорити. Натомість Жадан пояснював свій вчинок тим, що потрібен діалог з людьми з тієї сторони для пошуку примирення. Дехто цілком підтримав і Жадана. Мовляв, раніше в подібних дебатах теж брали участь люди з Донбасу, але всі вони були проукраїнськи налаштовані, а отже дебати більше походили на збіговиська однодумців і відповідно ніяких скандалів і суперечок не було. Мабуть через це попередні дебати і не були особливо ніким поміченими. Присутність же Заславської скандал дебатам гарантувала, а відповідно і розголос у ЗМІ на всю країну.

Що ж, привернути увагу Жадану до своєї акції вдалося, але діалогу та примирення, як і очікувалося, не вийшло. На дебатах Заславська торочила своє, яке було здебільшого переспівами стандартних штампів російської пропаганди, плутаючись при цьому чи то вона говорить від себе особисто чи від усього "народу Донбасу". На щастя самосуду над поетесою ніхто чинити не став, попри те, що подібне бажання багато хто не приховував.

Власне, аби краще розуміти з чим маємо справу не обійтися без короткого екскурсу в життєвий і творчий шлях "золотих уст донбаських".

Як Заславська стала "рупором ЛНР" та "золотими устами донбаськими"

Пані Заславській уже 38 і більшу частину свого свідомого життя вона прожила в незалежній Україні. І вже тоді була так би мовити широко відома у вузьких колах української літературної тусівки. Здебільшого в довоєнні часи "золоті вуста донбаські" писали про секс та любов та щось малозрозуміле з претензією на "філософську лірику". Як от наприклад:

"Со времен сотворенья мира
В этой войне не берут пленных.
Ты сделаешь во мне дырку
Штыком, а вернее членом,
Я даже не вскрикну.
Как флаг приспускаю платье,
И если ты победил,
Ног триумфальная арка
Раскинута – заходи".

"Мама, люблю урода,
И не мечтаю о принце.
Горстями пью демидрол,
И мечтаю попасть в психбольницу"

"Здравствуй, мой Бродский!
Давай поебемся по-скотски.
Ты далеко, а я здесь в глуши Камбродской"

"В одно из прекрасных утр
Проснешься ты стар и мудр,
Встанешь с кровати, устав от ночных Камасутр,
Накинешь халат на плечи,
Возмешь свою джезву,
Заваришь себе по-крепче,
Сядешь в кресло.
Что еще нужно
Для полноты бытия?"

Траплялася правда і лірика громадянська навіть з натяками на патріотизм до України.

"При мыслях о ней впадаю в бешенство.
Твержу, что уеду в Бразилию
К Дону Педро.
Независима?
С некоторой погрешностью.
Суверенна?
Примерно.
И все-таки, задыхаясь от нежности:
"Щє не вмерла…"

А ще Заславська була одним з керівників літературного угруповання "СТАН", в складі якого активно брала участь у різноманітних перформансах анархістського штибу, а свої політичні погляди характеризувала як анархизм з лівацькоеротичним нахилом. Такий собі цілком характерний для сучасної літературної тусовки нонкомформізм. Але під час Євромайдану Заславська з більшою частиною української літературної тусівки порвала і вийшла зі "СТАНу", який Євромайдан підтримував. З Луганська поетеса не виїхала, як більшість її колег, і почала писати оди "молодій республіці". Така активна громадянська позиція не залишилася непоміченою, ані в Москві, ані в "ЛНР". Зрештою Заславська стала лауреатом Єсенінської премії, членом "спілки письменників ЛНР", друкувалася в різних пропагандистських збірках як то "Час мужества". А її вірші про "детородний орган Мотороли" та "останутся от Туки лишь пугающие звуки" стали відомі всій Україні. Правда колишні луганські друзі почали бажати Заславській здохнути. Але не всі, приміром Жадан, який в довоєнні часи був вельми високої думки щодо поетичної обдарованості Заславської, здається, зберіг до поетеси певні симпатії.

Власне сучасні погляди Заславської на стан речей добре ілюструють кілька її цитат, як з поезій так і з публіцистики:

"В наших диких полях, что седы от золы,
Почернели бессмертников стебли,
Вместе с нами здесь лягут и наши враги,
В наши степи, в донбасскую землю".

"Так рождается республика:
Кровь мешается с землей,
Идут бои под Мариуполем,
И под Нижней Ольховой,
Вырастает Новороссия,
Выходя из бурь и гроз,
Нависает звездным космосом,
Наших былей, наших грез".

"Ты же мой русский мальчик:
Война, ополчение, умереть за Отечество…
Ничего не меняется,
Ничего не меняется,
Бесы скачут,
Ангелы ждут на пороге вечности".

"Военные действия Киева против своего народа сопровождаются неслыханной информационной обработкой. Социальные сети переполнены дезинформацией, которой позавидовал бы сам Геббельс. Можно называть действия Киева как угодно — антитеррористической операцией, борьбой за демократические свободы и европейские ценности, зачисткой, но у нас на Востоке вот уже 70 лет подобные действия называются фашизмом".

"В декабре сторонники евромайдана жгли покрышки, окуривая черным дымом все живое, а в мае добровольцы надели черные кресты, нарезанные из таких же покрышек, чтобы развеять морок Майдана. Сначала я молилась, чтобы не было войны, а теперь — чтобы наши победили. Такие дела".

Цитувати найвищі заславські поетичні досягнення про "дєтородні органи Мотороли" здається уже немає сенсу через їхню широку відомість серед української громадськості.

Отже з поглядами на життя та політику і громадською діяльністю Заславської все більш-менш зрозуміло. Щоб зовсім не було непорозумінь у зв'язку з вирваністю певних цитат з контексту, варто окремо пояснити: "наши враги" - це українські військові, "Отечество" – "ЛНР"/"ДНР"/"Новоросія"/Росія, "бесы скачут" – це майдан.

З яким Донбасом шукати примирення

Але повернімося з висот поетичних на грішну землю до наших буденних справ. Оцінку творчості Заславської та її пропагандистської складової нехай дають літературні критики та слідчі СБУ. Ми ж спробуємо розібратися, чи варто говорити з нею та подібними до неї персонами, і чи можливо шукати з ними примирення та порозуміння.

І тут ми знову повертаємося до кліше "почути Донбас". І перше, що потрібно уяснити – в реальному житті ніякого Донбасу не існує. Донбас, якщо його розуміти як соціально-політичне явище, тобто певною територією зі своєю "особливою місією", власною історію та особливою ментальністю (донбаський характер) чи навіть унікальним щелепним апаратом (як це доводять деякі "вчені" тієї ж "ЛНР") – це віртуальне створіння, що існує в головах окремих людей.

В реальному ж житті існує географічний факт, що називається Донецький кряж - височина на сході України з покладами кам'яного вугілля, обмежена руслом Сіверського Донця, від якого і отримала свою назву. В політико-адміністративному аспекті реально існує Донецька та Луганська області, кордони яких з географічним Донбасом в принципі не збігаються. Ще одним політико-адміністративним фактом останніх двох років є окупація частини географічного Донбасу сусідньою державою Російською Федерацією шляхом "гібридної війни", де утворені маріонеткові режими під вивісками "ДНР" та "ЛНР". Останній факт нехай і непрямим текстом визнають навіть ватажки цих псевдореспублік.

В іншому розрізі існує економічний факт – сукупність вугільних та металургійних підприємств, сконцентрованих в місцях покладів кам'яного вугілля, які обслуговують жителі міст та робітничих селищ, що за економічною логікою там виросли.

Що стосується особливого "народу Донбасу", то вугільні та металургійні міста і містечка заселялися протягом останніх 300 років переважно етнічними українцями з території України. Певна частка, але не більшість, колоністів дикого степу прийшли з Росії і є етнічними росіянами. Причому приплив колоністів на Донбас продовжувався досить великими темпами аж до кінця 80-х років ХХ століття в рамках урбанізації. Саме на ХХ століття і доводиться найбільший приплив на Донбас етнічних росіян. Через це а також через відірваність від коріння переселенців-пролетарів процес русифікації, від якого страждала уся Україна на території Донбасу мав найбільший успіх. І станом на сьогодні більшість мешканців цих територій використовують в побуті варіант російської мови, досить помітно українізований як фонетично, так і лексично та граматично. Але, як красномовно довела російсько-українська війна, використання російської мови, чи навіть етнічне російське походження аж ніяк не є ознакою "рускості" і автоматичного прагнення повернутися в лоно "матушкі-Росії". Багато хто з російськомовних українців Донбасу виявилися не меншими патріотами, ніж їхні україномовні співгромадяни з Галичини, що довели в прямому сенсі власною кров'ю.

Чому "народ Донбаса" не хоче чути Жадана

Отже виходить що на Донбасі проживає аж ніякий не особливий народ, а сукупність людей, яких доля закинула на територію Донецького кряжу, і які є такою ж частиною українського суспільства, як і решта. Ці люди різні і зліпити з них особливий "народ Донбасу, який ніхто не чує", ані на історичному, ані на етнічному чи мовному ґрунті аж ніяк не виходить. Тож і розглядати різні категорії населення Донбасу треба окремо.

Досить велика частина мешканців Донбасу і справді щиро підтримала окупацію Росією і розглядають "ЛНР" з "ДНР" лише як тимчасові утворення на шляху до остаточного входження у Російську Федерацію. До таких вочевидь належить і Заславська. Але говорити про те, що таких більшість немає жодних підстав, адже після окупації про якусь об'єктивну соціологію на цих територіях говорити не доводиться, а до війни попри весь український плюралізм та регіоналівську пропаганду прихильників об'єднання зі східним сусідом в єдину державу було в найкращому випадку 30%.

Отже, коли вкотре волають, що нам потрібен діалог і потрібно "почути Донбас" йдеться перш за все про діалог в кращому випадку лише з третиною населення (ця цифра теж дуже умовна, адже війна має здатність протвережувати навіть найбільших прихильників "руского міра", відкриваючи очі на його суть, і таких прикладів теж багато), яке відкрито підтримує окупантів. Адже з тим, щоб чути решту (до якої належить певною мірою і сам Сергій Жадан), якось проблем не виникає. Але біда в тому, що і сказати чогось особливого їм нічого, крім того, що на відміну від решти українців, вони або втратили власні домівки, ставши вимушеними переселенцями (а попросту тікаючи від катівень "руского міра"), або ж змушені жити в "молодих республіках" при цьому мовчати і не нариватися, адже добре усвідомлюють, чим відстоювання власних поглядів закінчиться. Отже єдине їхнє бажання, аби російські найманці та "ополченці" забиралися геть і можна було жити нормальним людським життям, як це було до війни. Якогось непорозуміння з іншими українцями в цьому питанні у донбаських патріотів нема, окрім тих випадків, коли певні вишиватники не з великого розуму записують у сепаратисти геть усіх людей з донецькою чи луганською пропискою.

Всі інші контраверсійні питання на тлі війни і вбивств – російська мова, герой Бандера чи не герой, зносити пам'ятники Леніну чи ні, чи святкувати Дєнь Пабєди з георгіївськими стрічками та інше (все це згадувала на дебатах Заславська) виглядають неважливими і другорядними, та й в людей, які люблять демократичну Україну та хочуть в ній жити, немає і особливих рефлексій на цей рахунок. Адже все перелічене - частина культу "руского міра" і путінської Росії, з якою донбаським, як власне і іншим українцям просто не по дорозі.

Є ще аж ніяк не маленька частина населення Донбасу, якій було все рівно в якій державі жити. Введе Путін війська – житимемо в Вєлікой Росії, введе Порошенко – любитимемо Україну, буде своя республіка – теж чудово, головне аби було що з'їсти, випити, похмелитися та з ким переспати і щоб по нас не стріляли. До цієї категорії населення ставитися можна по-різному, адже саме їхня пасивність багато в чому і дозволила Росії провернути свій окупаційний спецпроект на Донбасі. Але й саме через їхню пасивність і готовність слухатися будь-якої влади питання примирення з ними не стоїть на порядку денному взагалі.

Щодо діалогу і примирення з Донбасом Олени Заславської, тобто з тими людьми, що відкрито і щиро підтримують російську окупацію, то тут варто розуміти, що діалог є, і він необхідний, в тому числі і з суто практичних питань. Ми вже давно ведемо переговори з ватажками терористів в Мінську. Хоча цей діалог не надто приємний, але він необхідний і для обміну полонених і для полегшення життя людей в окупації, і зрештою для того аби не гинули наші військові. А от, що стосується примирення, то воно можливе лише за однієї досить простої умови – ті, з ким іде діалог, мають вважати себе громадянами незалежної Української держави в її визнаних світом кордонах (включно з Донбасом і Кримом) і хотіти в ній жити з усіма відповідними наслідками. Але подібна постановка питання взаємовиключна з самою ідеєю створення псевдореспублік.

Правда, і Заславська і деякі ватажки "Новоросії" припускають, що ці території могли б існувати в складі України на правах автономії. Але, якщо відкинути формально юридичні речі, по суті такий варіант мало чим відрізнятиметься від нинішнього статусу-кво, за винятком того, що Україна має платити новим "автономним утворенням" данину з державного бюджету. І примиренням цю ситуацію аж ніяк не назвеш – це просто один з варіантів тимчасового перемир'я, яке рано чи пізно завершиться або поглинанням України "рускім міром", або ліквідацією тимчасових автономій Україною, або ж їхнім остаточним відторгненням.

Шукати примирення можна лише з тим, хто сам цього хоче, але для Заславської і їй подібним сам факт наявності України на мапі – це вже оголошення війни. Чи мало ми чули від донецьких ватажків, та їхніх ідеологів, що ніякої України нема і бути не може, що українців вигадали чи то австрійці, чи то поляки, чи то підступний Держдеп? І це не просто видавання бажаного за дійсне, це план дій з ліквідації і держави і народу, і саме зараз цей план втілюється в життя, нехай і на обмеженій території і з невеликим успіхом. Але ніхто з ідеологів Новоросії і не приховував, що їхня стратегічна мета – це не відторгнення Донбасу, чи навіть всього Південного Сходу, це окупація всієї України і знищення цієї держави як такої. І хоча сама Заславська про "дійти до Львова" начебто і не заявляла, проте активно підтримувані нею "ДНР" та "ЛНР" прагнуть саме цього, навіть визнаючи, що практично реалізувати цей план наразі не вийде. То ж Заславська і їй подібні "митці" щонайменше співучасники.

Тож не варто тішити себе ілюзіями. Поки людина ототожнює себе з "ДНР", "ЛНР" чи "Новоросією" примирення з нею неможливе принципово, як би того комусь не хотілося з гуманістичних міркувань. Скільки круглих столів та дебатів не проводь, але якщо людина не визнає українську державу і вважає її частиною Росії в тому чи іншому вигляді, примирення з нею – це примирення з власним убивцею.

А "примиритися" з убивцею можна лише двома шляхами – або ти вб'єш убивцю першим і примиришся з його трупом, або дозволиш себе убити аби не травмувати тонку психіку злочинця неетичною відмовою. Звісно злочинець може ще одуматися, відмовитися вбивати далі, покаятися і стати на шлях виправлення. Але, якщо ти забруднив свої руки кров'ю, то самого лише каяття замало. Тут треба проходити через покарання.

То ж говорити про примирення з тими, хто зі зброєю в руках, чи навіть без неї працює на "ЛНР" чи "ДНР" можна буде лише після того, як вони складуть зброю, визнають свою вину та попросять пробачення. А от тоді можна буде подумати, чи заслуговує ця людина на прощення, чи нема на її совісті гріха, який простити може тільки Бог і чи щире її каяття. І тільки після цього можна про щось полемізувати.