Волонтери про сотні врятованих життів, концерт під мінами і повернення у 2014-й

У своє свято українські волонтери згадують найтрагічніші та найсвітліші моменти в АТО

Depo.Війна
5 грудня 2016 20:30
ФОТО: depo.ua
Волонтери про сотні врятованих життів, концерт під мінами і повернення у 2014-й
Волонтери про сотні врятованих життів, концерт під мінами і повернення у 2014-й

Справа бійців тилу нелегка – недаремно волонтерів часто називають Янголами. І ті, хто мешкає у теплому світі політичних шоу і світських суперечок, волонтерська самовідданість часто сприймається як щось нереальне… Адже волонтери добровільно жертвують власним комфортом і безпекою, а часто – ризикують власним життям, аби врятувати сотні інших.

Вперше поїхавши в АТО рік або два тому, ці люди не збираються залишати свою справу попри "перемир'я" і накоплену втому. Вони продовжують допомагати. Часом – біноклями і тепловізорами, а часом – сповіддю і піснями.

Depo.ua розпитав українських волонтерів про їхні перші поїздки в АТО, найсвітліші і найважчі моменти в роботі, найбільший або найемоційніший вантаж і сучасну ситуацію на фронті.

Максим Стрихар, священик української автокефальної православної церкви, реставратор у Софії Київській, засновник однієї з перших в Україні благодійних місій – Місії Великомученика Юрія Переможця і військовий капелан

Волонтери про сотні врятованих життів, концерт під мінами і повернення у 2014-й - фото 1

Вперше на фронт поїхав зимою 2015-го року. Тоді були активні військові дії. Ми їхали вночі. Чим ближче наближались до фронту, тим ставало холодніше, і тим нижчу температуру показував бортовий комп'ютер у машині. Траплялося все більше військової техніки – побитої, постріляної, брудної. А коли під'їхали до Ізюму – там лежав сніг. Це емоційно вразило – ніби в'їжджаєш з чогось світлого у щось темне.

Волонтери про сотні врятованих життів, концерт під мінами і повернення у 2014-й - фото 2

Ми їхали до окремого танкового батальйону, він стояв в районі Волновахи і брав участь в обороні ДАП. Від нашої парафії Різдва Богородиці ми волонтерили у Київському військовому шпиталі. Там було багато волонтерів, рідні яких воювали на Сході. Вони писали у "Фейсбуці", що люди голодні, мерзнуть в наметах, що там -24 і жодного опалення. Все це перейняло, почали збирати буржуйки, інші речі. Через військових волонтерів знайшли машину, так і поїхали.

На фронті я не сподівався зустріти такий Дух Майдану. В 2015 році у Києві вирувало своє життя – відсторонене від того, що на Сході. Кожен виживав сам по собі. А там, у ЗСУ і особливо в добробатах було справжнє братство.

Спочатку пожертв вистачало, щоб загрузити машину, залити бензин. Зараз з цим важко. Країна виснажена, у людей грошей немає, новини з фронту так боляче не б'ють. У 2014-2015 по телебаченню кричали "Скоро Москва буде під Києвом". Всі боялися. А зараз заспокоїлися, звикли до новин про смерті на фронті. 2-3 смерті на добу стали повсякденністю.

Коли працюю капеланом у різних частинах, бачу, що стан ЗСУ знову повертається до того, який був у 2014-му. Ті самі діряві намети. Забезпечення їжею більш-менш, хоча і вона не завжди якісна. Інколи волонтерська допомога не доходить до бійців і залишається у штабі. Офіцери харчуються, солдати голодують. Нестача медикаментів, погано обладнані шпиталі, погані умови життя. Якщо є зв'язки, може бути і світло на передовій, і навіть сауна. Якщо люди скромні, можуть сидіти геть без нічого.

Волонтерів стало менше, йде психологічне вигорання. Віддаєш, виснажуєшся, залазиш в борги. Коли це триває третій рік, не всі витримують. Інколи у волонтерів навіть родини розпадаються. Моя дружина віруюча, вона все розуміє. Бере на себе частину моїх обов'язків, коли я їду. А це буває раз на два тижні… Інколи руки опускаються, але тоді надихає Бог. Зараз машина поламалася, ми її кинули на фронті. Зібрати шість тисяч на запчастини важко, а якраз треба везти подарунки до Святоо Миколая, Нового Року. І от, ввечері дзвонить один волонтер. Каже: даю машину, водія, грощі на бензин. Треба мати віру,і Бог буде помагати.

Найбільший вантаж був минулого року. Ми, теж зимою, возили подарунки дітям у Старогнатівку, Гранітне, інші села на лінії оборони. Назбирали їх так багато, що ледь влізло в дві машини. Завезли дітям, і презентів вистачило аж до 8 березня, хоча збиралися конкретно на зимні свята.

Були от в Пісках – приїжджаємо, обстріл. Люди на передовій сидять – багнюка страшна. Спершу нікого не знаєш. Потім люди починаються підтягуватися, відкривати душі. Їм стає легше. Їдеш, машуть руками, як діти. Коли є контакт, це надихає до них повертатися.

Буває й інакше. Читаєш, село загибається, немає чого їсти. Набираєш купу харчів, везеш людям, а потім дізнаєшся, що продукти згодували свиням. Бачиш, що їжі у них достатньо, сільрада завалена гуманітаркою. Або ж привозиш речі до дитячого закладу, віддаєш, а потім, повертаєшся, бо щось забув. А керівництво закладу ці речі вже дерибанить. Словом, всяке буває. Були в Курахово, вийшов дід, побачив напис "капелан" на машині, плюнув і пішов собі. А раз, заїхали в Харківську область, до нас біжать діти і кричать "фашисти".

Інколи думаєш, може краще взагалі нічого не возити. Хай вони посидять, померзнуть, щоб був якийсь бунт і це зрушило щось в державі. А потім думаєш – ні. Чому наші хлопці повинні ходити застуджені, без кровоспинних засобів. Вони ж в тому не винні.

Або ті самі бабки в селі. Ми були там, коли приїжджав (Павло)Жебрівський. Зігнали село, прочекали години півтори. Приїхав Жебрівський, привіз рулон плівки для вікон. А потім виїжджаєш - на кожному кроці біл-борди з його фото "врятуємо Донбас"… Це ще чисто радянське, адже так швидко - за три роки - зміни не відбуваються.

В АТО їжджу у вихідні. Коли треба у будень, беру відпустку за власний рахунок. У нас в Софії Київській організувалася профспілка – перераховує денний заробіток на рахунок фонду. Це приємно вражає.

Борис Севастьянов, співак, автор патріотичних антипутінських пісень, дав близько 200 концертів в АТО

Волонтери про сотні врятованих життів, концерт під мінами і повернення у 2014-й - фото 3

Вперше в АТО поїхав у серпні 2014-го. Ми їздили з харківською організацією Help Army, виступали в штабі АТО в Краматорську. Мені було стрьомно, я забув взяти паспорт, і тому всі пости проїжджав без паспорту. Я побачив Семенівку, розбомблений міст… Побачив наслідки війни. І це дуже вразило.

Після того було десь 200 поїздок. Я зрозумів, боятися – то дурне, боятися треба іншого. Зараз ми організовуємо концерти і самі, і з київськими волонтерами. А от зараз їдемо в Мар'їнку. Місцева волонтер подзвонила, запросила. Ось так стихійно, незаплановано, просто зірвались і поїхали.

Волонтери про сотні врятованих життів, концерт під мінами і повернення у 2014-й - фото 4

Зимою 2014 було не до концертів, йшли жорстокі бої. Тоді возили допомогу. Працювала артилерія, ми їздили на передову, дивилися, що кому потрібно. Збирали буржуйки, теплі балаклави, інші речі і розвозили по позиціях. Потім знову повернувся до концертів.

Емоційно вразив момент у Щасті, рівно два роки тому. Ми давали концерт у Школі міліції концерт в Айдарі. А напередодні двох хлопців накрило – машина згоріла під градами, і вони загинули. Деякі айдарівці казали, мовляв, навіщо цей концерт. Там ми зіткнулися навіть з агресією – на нас дивилися, як на щось недоречне. Ми вагалися, чи співати. Але порадились з командиром, і зробили концерт-реквієм. Багато говорили про загиблих. Все пройшло нормально, там ми познайомилися з кількома хлопцями, з якими згодом подружилися.

На фронті чимало зворушливих моментів. Один хлопець розповів, як втрапив під обстріл з "градів", а добігти вже нереально. Тож він так і впав у траву. Увімкнув мою пісню "Гради". Каже, вона допомогла йому пережити те жахіття. Я навіть не думав, що в такі моменти можна слухати пісні. В Або ж виступали на площі у Щасті. Під час концерту почали пролітати міни за кілька кілометрів. Але ніхто навіть не здригнувся. Ніхто не звернув увагу на бомби. А після концерту діти просили розписатися у них на руках. Це теж дуже розчулило.

Бійцям залишаю візитку з контактами. Буває, військові телефонують – їм хочеться поспілкуватися, щось розповісти. Кілька хвилин розмови – гарна підтримка. Люди не зловживають увагою, не нависають з проблемами, просто дзвонять за підтримкою. Хочуть запитати, як справи.

Марія Гобова, допомагає 128-й ОГПБр, працює у Спілці ветеранів АТО

Волонтери про сотні врятованих життів, концерт під мінами і повернення у 2014-й - фото 5

У першу поїздку об'їхали Дебальцево, Попасне, Троїцьке… Це була у вересні 2014-го року. Ми багато чого везли – кому тепловізор, кому туалетний папір. Купували і вогнегасники, і воду, і тушонку. Це був рік, коли хлопці їхали на фронт навіть без "дубка" (радянська форма – ред..). Пам'ятаю одного офіцера з артилерії, який їхав в одних туфлях… Отже, заїхали на блок-пост у Попасну, там було кілька підрозділів нашої 128-ї. Одним взводом командував героїчний Андрій Слота. Дзвонимо йому, а він каже: "Стоп, ідуть обстріли, чекайте на заправці". Заправка була заколочена дошками. Здзвонились з іншим командиром, він запропонував під'їхати до нього на позицію, за 800 метрів від нас. Знову – Слоті, а він суворо так: "Забороняю, чекайте там". Щойно поклала слухавку, почався обстріл. Якраз тієї позиції, на яку я не поїхала.

Волонтери про сотні врятованих життів, концерт під мінами і повернення у 2014-й - фото 6

Це був мій перший обстріл. Я виїхала з Києва в тоненькій куртці, шкіряних штанях, шкіряних чоботах – просто не встигла заїхати перевдягнутися. Єдине, знайомі привезли бронік. Коли почався обстріл, хлопці кажуть: "Всі в щілину!". А я дивлюся на заколочену дошками заправку і думаю, як між цими дошками пролізти. Так і залишилася стояти там. Потім на мене кричали, яка я дурепа. Виявилося, щілина – це траншея, і вона повсюду. Знарядами перерита вся земля.

Наймасштабніший вантаж – це величезний армійський дизель-генератор на 30 кВт. Це дуже крута штука. Ми його знайшли безкоштовно, через друга-військового. Хоча інколи доводиться закладати власні гроші. Таке було з останнім тепловізором – наші борги так і не закрили. З позиції поїхали хлопці, які були в посиленні, і свої прилади забрали. Новий потрібно було знайти терміново. Ми вклали свої гроші - $2,5 тис. – дуже швидко його відправили. Хвилювалися, але все вдалося. Гроші за нього ми залишились винні.

Втрати вже сприймають як статистику. За час Дебальцевого ми дуже багато людей втратили і поховали. Це був важкий час, коли ми не злазили з телефонів. Одна добра жінка з Дніпровського моргу відповідала нам на дзвінки навіть серед ночі – це були впізнання. Взяли у родичів фото, впізнали, знайшли машину, яка доставить у Закарпатті. Після цього ми стали черствішими. Усе сприймаємо хворобливо, але звикли до болю.

Якось до нас звернулася жінка, яка допомагала своєму племіннику. Передавала оптику, часто до нас ходила, ми пили каву. Одного разу вона прийшла і розповіла, що її посилка загубилася. За кілька днів я її знайшла і передала її племіннику. Він надіслав СМСку тьоті "Дякую, посилка знайшлася. Маша всемогутня". Мені було приємно, ми посміялися. Потім вона мені зателефонувала, ми довго говорили про те, що все буде добре, хлопці повернуться живими. А буквально на днях вона знову подзвонила і каже: "Немає зв'язку з племінником". Ми почали його шукати і з'ясувалося, що він загинув. Це був дуже молодий хлопчик. І мені потрібно було повідомити про це його тітці. Не медику, не комбригу, а саме мені… Це був найтяжчий момент.

А найбільш окриляючим був вихід з Дебальцевого. Ми активно брали участь у виводі бригади. Пам'ятаю, як писала подрузі-волонтеру: "Це не може бути другим Іловайськом, давай піднімати кіпіш, йти до міністра". Вона каже: "Машо, їх не можуть вивести, їх нікому замінити…". Але ми добилися свого. Тоді родичі хлопців блокували дороги,влаштовували пікети… Велику роль зіграли звичайні люди, які давали правильну інформацію. Оскільки у нас був зв'язок з понад 18 підрозділами 128-ї, ми розуміли, що відбувається. Доносили цю інформацію до міністра… І от, ми в Артемівську, зустрічаємо хлопців. Вони не їхали на танках і з прапорами. Вони йшли через мінні поля. Був випадок, коли хлопці загубилися і вийшли на сепарів. Ті офігіли – солдати з боєприпасами… Але нічого не зробили, наші пройшли. Коли ми обіймали наших живих хлопців, це було найбільшим щастям.

Мій чоловік був у 128-й, і з цього все почалося. А мама і донька мною пишаються. Донечка у другому класі, вона мене дуже сильно підтримувала, писала солдатам листи. Була така безстрокова акція – "Пов'яжи жовту стрічку". Це символ єдності. Так ми показуємо хлопцям там, що ми тут, на мирній землі, являємось їх тилом. Вона з цією жовтою стрічкою ходила в школу, розповідала про неї. Така серйозна підтримка.

Діана Макарова, засновниця і керівник благодійного фонду

Волонтери про сотні врятованих життів, концерт під мінами і повернення у 2014-й - фото 3

Перша моя поїздка була у Слов'янськ. Його щойно звільнили, до цього на фронт їздили хлопчики-перевізники. А того разу виїхали вже з дівчатами і відтоді так і їздимо. Це було страшно. Ми побачили розбиту техніку біля Слов'янська і Краматорська, відчули запах трупів, побачили, що таке війна.

Коли знадобилася допомога на 32-му блокпості, я сіла в машину до перевізника, і ми поїхали. Пост був в оточенні. Хлопцям не давали наказу на вихід, вони гинули від спраги. Їм не могли довезти воду і боєприпаси. Машини розбивалися по дорозі. Влада заявляла, що все доставлено, але це була брехня. Треба було рятувати хлопців, які ділили воду кришечками від пластику. Тож ми зупинилися на 31-му. По дорозі викликали журналістів, волонтерів. Можливо, в тому числі, завдяки тому, що нас зібралося так багато, 32-й вдалося вивести. Ми врятували 112 людей, які без цього були приречені. Відтоді я їжджу в АТО кожні два тижні.

Волонтери про сотні врятованих життів, концерт під мінами і повернення у 2014-й - фото 4

Хлопчики-перевізники нас не пускали, казали, це не для жінок. Потім вони пішли в армію. Наш фонд дав армії вісім чоловіків. Нещодавно пішла дев'ята – дівчина, моя права рука. Чоловіки пішли, залишаються дівчата. У нас черга охочих їхати в АТО. Але ми не можемо робити рейси на багато людей. Нам треба два водія, штурман і я як керівник.

Розповім про найстрашніший вантаж. Влітку 2014-го всі волонтери металися в пошуках мішків для 200-х. Хлопчики гинули сотнями. Мішки не встигали робити. Нам вдалося знайти найдешевший варіант. Ми їх викупили, а потім у нас не закривалася калитка. Ми роздавали їх, роздавали, самі везли. Ми знали, що загиблі мають бути доставлені додому якомога швидше. Це був найстрашніший, найважчий момент. Ми пишаємося тим, що доставили їх.

Нам немає коли відчувати стрес. Адже якщо не будеш тримати себе в руках, можеш загинути. І добре, якщо лише ти. Може загинути твій екіпаж – молоденькі дівчата. Ти маєш бути зібраною щохвилини. Тому що ми волонтери переводої, тут може бути всяке.

Коли Дебальцеве обстрілювали, ми вивозили людей. З бомбосховищ, квартир. Паралізованих, сліпих, кинутих. Вивезли їх біля 1500. Ми добилися, щоб на чотири години Дебальцеве припинили обстрілювати. Але до цього металися під вогнем і були такими ж незахищеними як і ті, кого вивозили. І коли прямо почали обстрілювати наші машини, автобуси, було дуже страшно. Стріляють, а в тебе автобусі діти. Треба падати і закривати дітей собою. Водії так і робили. Вивозили кілька автобусів, серед яких 12 поранених. Зачепило лише одну 16-річну дівчинку. Інші всі цілі.

Більш за все мене хвилює життя хлопців на фронті. Якщо я скажу: "Все, я втомилася, хай держава працює" чим це допоможе хлопчикам, які зараз мерзнуть? У яких немає потрібної оптики – від тепловізорів до банальних біноклів? Це не допоможе. Тому треба щось робити. Гарно сидіти в Києві і говорити: "Хай держава щось робить, вона зобов'язана". Але на тому кінці твоїх слів життя. Зараз у зоні АТО багато срочників, яким пообіцяли золоті гори. Пацанва – 18-19 років – йде і тримає рубежі. Вони нас прикривають. І дівчаток багато. Інколи це крихітні створіння – думаєш, їй би в ляльки гратися, а вона на фронті. Вона крихітка, навіть бушлату для неї не знайти. І треба якось одягти і зігріти цю дівчинку, тому що ця крихітна дівчинка і той зелений хлопчик, прикривають мир .

У мене дві доньки , вони їздять зі мною. Вони прекрасні штурмани, знають всі дороги. Мені це дуже боляче. Самій мені 54 роки. Я можу розпоряджатися своїм часом спокійно. Але молодшій доньці треба вчитися. Але їй ніколи, вона на фронті. Їй 27 років, старшій 30 – вони могли б робити кар'єру. Вони обидві працюють, але постійні поїздки для роботи не добре. Вони кажуть: "Ні, мамо, як ми тебе кинемо. Давай повернемося до цього питання після війни". І от ми так живемо.

Більше новин про події в зоні АТО читайте на Depo.Війна