Навіщо українські Су-25 залітатимуть в Сєвєродонецьк

Поява в небі четвірки штурмовиків Су-25 під час святкування другої річниці визволення Слов'янська та Краматорська 5 липня з новою силою викликало «бурління» і обговорення в експертному середовищі ролі і місця української авіації в разі можливого відновлення повномасштабних бойових дій на Донбасі. Тим більше, що буквально за тиждень до цього з'явилися повідомлення про можливе базування четвірки Су-25 у Сєвєродонецьку. Спробуємо і ми розібратися в цьому непростому питанні.

З одного боку головною проблемою української авіації в ході літніх боїв 2014 року був дуже високий час реакції на запити командування. Причому зараз ми не говоримо про тих же бомбардувальниів Су-24, екіпажі яких діяли майже виключно за стаціонарними цілям за умовною лінією фронту, а саме про Су-25, які літали «за викликом» сухопутних командирів.

Справа в тому, що основним аеродромом базування штурмовиків був Дніпропетровськ, який знаходиться в 250 км від, наприклад, того ж Донецька, що змушувало льотчиків брати додаткові паливні баки, що скорочувало бойове навантаження і вкрай негативно позначалося на ефективності застосування авіації. Цей же фактор позначався і на часі реакції, адже підлітний час становив в середньому 30-35 хвилин, а за цей час ситуація на землі може змінитися кардинально. А перебазування на прифронтові аеродроми зменшує цю цифру в рази.

З іншого боку як Краматорськ та Сєвєродонецьк на сьогодні знаходяться в зоні ураження важкими РСЗВ «гібридної» армії, що продемонстрував події 10 лютого 2015 року, коли аеродромом та містом були випущені 32 касетні ракети з реактивних систем залпового вогню «Смерч». Тобто забезпечити безпеку техніки і льотчиків вкрай проблематично, якщо взагалі можливо.

Загалом, на сьогоднішній день про постійне базування авіації в прифронтовій зоні мови не йде, хоча заперечувати той факт, що інфраструктура готується, нерозумно. І це правильно – у «час Ч» повинно бути все готово.

Більш ефективному застосуванню армійської авіації повинно посприяти відновлення підготовки у військах таких спеціальностей як авіанаводник. В радянський час з досвіду Афганістану цим займалися на рівні військово-авіаційних училищ (хоча й у нас формально вони випускаються в Харкові, однак якимись гомеопатичними нормами). Під час бойових дій робота авіанавідників взагалі була на аматорському рівні – згадаймо хоча б ту ж Надію Савченко, яка в «Айдарі» відповідала саме за координацію взаємодії з авіацією відповідно до своєї військово-авіаційної освіти.

А проблем через відсутність таких важливих фахівців вистачало. Згадаймо, наприклад, втечу бойовиків Гіркіна-Стрєлкова зі Слов'янська, коли штурмовики носилися над дорогами півдня і всього дві вогневі поразки. Або гучний випадок з розгромом блок-посту 51-ї бригади під Волновахою, коли вертолітники були твердо впевнені, що внизу «копошаться» (а саме так видно землю з висоти і швидкості польоту вертольота) бойовики. І тільки диво не призвело до більш масштабних жертв «дружнього вогню».

Таким чином, можна говорить про те, що розвиток штурмової авіації України має йти не тільки кількісно (з цим зараз ніби як нормально – відремонтовані машини регулярно миготять на аеродромах), але і якісно – тобто підвищувати рівень взаємодії з наземними силами і покращувати інфраструктуру базування.