З Києвом на язиці і Мінськом у серці: Що саме хотів сказати Лукашенко Путіну у своїх "миротворчих" заявах

В принципі, президент Білорусі Олександр Лукашенко ніколи не цурався проблеми подолання україно-російського конфлікту на Донбасі. Він робив як цілком реальні політичні кроки, на кшталт надання сторонам переговорної площадки в Мінську, так і кроки відверто фантастичні – на зразок пропозиції про "білоруських миротворців", яка не надихнула, здається, рішуче нікого з учасників конфлікту – її розкритикували навіть ватажки сепаратистів.

Але навіть на цьому багатому тлі сьогоднішній виступ білоруського президента на конференції "Європейська безпека: відійти від краю прірви" вийшов вражаючим. Такої експресії, переживань за долю учасників і готовності втрутитися в хід конфлікту дотепер не демонструвала, здається, жодна країна. Принаймні, з числа тих, чиї солдати не гинули на фронтах Донбасу.

"Ключове питання безпеки в Європі - вирішення конфлікту на Донбасі. У братській Україні продовжують гинути люди. Регіон не може вибратися з трясовини соціального, економічного і гуманітарного хаосу", – не шкодував густих барв Лукашенко. Щедро додаючи риторики як у західному стилі, так і в стилі віковічно радянському – і про "один народ", яким буцімто є білоруси, українці та росіяни, і про "трьох братів", двоє з яких сваряться, а третій – готовий примирити за будь-яку ціну.

В цій пристрасній, хоч і достатньо плутаній промові було все. І туга за уявною "спільною колискою". І страх перед власним майбутнім – на тлі зубожілої казни і дедалі прозоріших натяків, та що там натяків – прямих заяв Кремля про те, що подальша ресурсно-фінансова підтримка Білорусі можлива тільки за умови фактичної відмови від незалежності. Спочатку – економічної, а потім – всієї решти, без винятку.

Але якщо облишити цей сеанс демагогічного психоаналізу білоруського президента, серед вельми емоційних заяв Лукашенка прозвучало одне, здається, добре зважене твердження. "Не треба тільки тут говорити, що це (війна на Донбасі – ред.) не конфлікт Росії та України. Тут обізнані люди і ці заяви нікому не потрібні".

Заява настільки різонула вухо в Москві, що буквально за годину прес-секретар президента Росії Пєсков заявляв, що "Москва не була і не буде стороною протистояння в Донбасі". І взагалі – "важливіше допомогти Україні впоратися з цією життєво важливою для неї проблемою, ніж визначати роль Москви в ній". Заява прес-секретаря, до речі, теж вийшла не ідеальною з точки зору геополітичної позиції Кремля. Напевно, від несподіванки. Але суть не в цьому.

Складається враження, що Олександр Григорович не тільки намагається продемонструвати і Заходу, і Росії свою можливу корисність в якості модератора російсько-українського конфлікту. Це він робив вже не раз – і особливого успіху не досяг. Натомість цього разу Лукашенко прозоро натякнув Путіну, що нейтралітет Білорусі в україно-російському конфлікті також чогось коштує. І що "братні стосунки між народами", про які з таким смаком говорив Олександр Григорович, можуть – і стануть предметом торгів з Москвою.

Програма-мінімум білоруського президента – це окрема шпилька на адресу Кремля, яка за декілька днів буде забута. Якщо, звичайно, в Кремлі зроблять належні висновки з сьогоднішньої обмовки і пом’якшать свої вимоги стосовно того, що економічні системи країн мають бути інтегрованими не пізніше, ніж на початок 2021 року. 

Натомість, якщо вкрай жорстка позиція Кремля стосовно подальшого поглинання білоруської економіки російською не зазнає змін, то сьогоднішня заява цілком може не тільки стати постійною в репертуарі Олександра Григоровича, але й обрости новими, неприємними для Кремля подробицями. Які будуть висловлюватися в дусі "гіркої братерської правди", і, за дуже великим рахунком, ні на що особливо не впливатимуть, але істотно підвищать антиросійські настрої в самій Білорусі, зробивши подальші спроби економічного поглинання республіки політично небезпечними.

Складається враження, що заведений у безвихідь білоруський президент, який колись обіцяв "захищати незалежність з гвинтівкою в руках", і справді готовий на все. Хоч на мітинги опозиції під національними прапорами – на кшталт того, що пройшов позавчора в Мінську, і на якому вперше за багато років нікого не затримали. Хоч на дружбу з Україною, яка, як виявилося, воює все-таки не з "власним народом", а з Росією.