Азербайджан порвало між Вашингтоном і Москвою

Вчора Центральний Банк Азербайджану відпустив національну валюту у вільне плавання. Яке, якщо чесно, поки виглядає радше як вільне падіння – за добу манат загубив майже 50% вартості до долара чи євро.

Втім, понеділкове падіння – це тільки прискорення довготривалої тенденції – за останні десять місяців манат знецінився на 98%.

Результати вийшли сподіваними. Всі хто торгував імпортом (в тому числі – з Росії та України), чи, приміром, міняв валюту, поспішили "закритись на переоблік". І якщо без нових комп’ютерів азербайджанці цілком можуть прожити не один щасливий день чи й місяць, то закриття багатьох аптек, серед чиїх товарів немалий відсоток займали імпортні ліки – подія екстремальна.

Окрім того, різке падіння національної валюти в країні, де чимало як громадян, так і підприємств, мають доларові кредити – але не мають валютних прибутків – може до одномоментного шоку додати щоденний жах глибокої економічної кризи.

Причини всього, що відбувається – прості й тривіальні. Тривале й глибоке падіння ціни на нафту вдарило не тільки по Росії. А в структурі експорту Баку нафта і нафтопродукти складали, за різними даними, від 86 до 95 (!) відсотків. Тому навіть песимістичні розрахунки азербайджанського уряду на нафту по 55 доларів за барель прийшлось отак радикально коригувати.

На тлі економічних проблем Баку страждає і від зовнішньополітичного загострення. Першим – і, певно, найсерйознішим моментом є наростання насильства на кордоні з Нагірним Карабахом. Звичайно, сутички в тих краях нікого не дивують від самого завершення бойових дій в регіоні. Але систематичне використання артилерії і танків з помітними жертвами – в тому числі й серед цивільних – явно черговий крок у бік ймовірної війни.

Звичайно, на минулі вихідні в швейцарському Берні президенти Вірменії та Азербайджану поговорили – і навіть ніби про щось домовились. Принаймні, як написав в Twitter співголова Мінської групи від США Джеймс Уорлік, "Зустріч президентів Вірменії та Азербайджану завершилася тостом за роботу в 2016 році з мирного врегулювання". Але тости – тостами, але ситуація напружена настільки, що навіть випадковість, розцінена іншою стороною, як провокація, може стати початком бойових дій, зупинити які буде дуже складно.

Паралельно з тим стосунки Азербайджану та США переживають чи не найглибшу деградацію за багато років. Зокрема, так звана Гельсінська комісія, що складається з дев'яти членів американського Сенату, такої ж кількості членів Палати представників, співробітників Держдепу і Міноборони ініціювала законопроект, відповідно до якого США можуть ввести широкомасштабні санкції проти Азербайджану. Санкції можуть ввести проти членів уряду, бізнесменів, співробітників органів безпеки, силових структур і судової влади. Проект закону передбачає також введення фінансових санкцій. Які будуть відмінені тоді і тільки тоді, коли Баку випустить всіх політв’язнів, а також, для різноманітності, проведе чесні й прозорі вибори.

Більш ніж ймовірно, що законопроект ніхто й ніколи не прийме, але суть його очевидна – політика "прикручування гайок", яку Алієв практикував впродовж останнього року, вочевидь, для того, щоб зберегти керованість країною в період економічної кризи, не подобається Вашингтону. Бо ціна на нафту міняється, а "прикручені гайки" вкрай неохоче розкручуються назад. Аналогічні претензії до Баку з'явились і у генсека Ради Європи Турбьорна Ягланда.

При тому різкий розрив із США може стати для Азербайджану додатковим фактором, що спровокує подальше наростання економічних проблем та нестабільності.

Таким чином, зараз Баку стоїть перед дилемою. З одного боку, можна трішки "відіграти назад" жорсткий пресинг опозиції, помиритись із США, і спробувати пошукати фінансової допомоги у Вашингтоні та Анкарі. Вкладаючи при тому якщо й не кошти, то інфраструктурні можливості у цікаві проекти на кшталт "нового шовкового шляху" чи нафтопроводів в обхід Росії, і чекати при тому на подорожчання нафти.

А з іншого боку, можна вдаритись в жорстку антиамериканську риторику, пересаджати залишки опозиції і записатись у друзі Путіна – до чого Алієва явно підштовхують російські політики. Економіці це не допоможе, Нагірний Карабах не поверне, але видимість "міжнародної підтримки", звісно, забезпечить.

Від того, який саме з цих двох варіантів обере Ільхам Алієв, залежить не тільки його політична доля, але й ситуація у цілому південно-кавказькому регіоні.