Як Іран проігнорував використаного Путіна

Провал катарських переговорів стосовно заморожування рівня видобутку нафти основними країнами - виробниками цього природного ресурсу вийшов несподіваним і гучним.

До останнього всі учасники переговорів начебто були впевнені, що документ буде підписано. Не надто радикальний — ніякого помітного скорочення видобутку, тільки збереження січневого рівня, і то всього на півроку, але все-таки. Не заперечувала проти цього навіть Саудівська Аравія, яка, при мізерній собівартості свого видобутку, відверто концентрується на захопленні нових ринків в той момент, коли більшість конкурентів балансують на межі собівартості.

Однак за декілька годин до переговорів позиція Ер-Ріяда різко змінилася — саудити зажадали, щоб документ підписали всі країни ОПЕК, в тому числі й Іран.

Котрий, в свою чергу, не менш відверто й жорстко заявив, що після виходу з-під режиму санкцій видобуток нарощував, нарощує і нарощувати буде. Аби могти експортувати два мільйони барелів щодня — і щоби ще й самим щось залишалось. Тому навіть міністра на катарську зустріч з Тегерану вирішили не відправляти.

Природно, що після демаршу саудитів чуда не трапилось, профільний міністр з Тегерану на килимі-літаку не прилетів, і з великої хмари намірів стосовно регуляції видобутку не вийшло рішуче ніякого результату.

Точніше, певний результат все-таки вийшов. Бо ринок, який впродовж останніх тижнів у очікуванні кактарської угоди довів ціну до 40 за баррель, стрімко рушив донизу. За кілька годин слідом за ціною на нафту стрімко рушив і російський рубль. Що, втім, вже нікого не здивувало.

При тому фахівці вважають, що ринок, який одного разу “повівся” на публічні обіцянки заморозити ріст видобутку, ні на які декларації ОПЕК чи Росії, оцінивши реальну ціну цих декларацій, більше реагувати не буде.

І, по великому рахунку, все би це можна було розглядати як тривіальну бізнес-історію. Ну, хотіли видобувники домовитись, ну, не вийшло. Буває.

Але один штрих надає вчорашньому дійству якогось зовсім вже сюрреалістичного характеру. Бо в акурат тоді, коли Саудівська Аравія на пару з Іраном забивали останній кілок в російську мрію про підвищення цін на нафту, в Тегерані відбувався парад.

На цьому параді, крім стражів ісламської революції, дефілювали російські зенітно-ракетні комплекси С-300. Комплекси, які чи не півсвіту просили Путіна Ірану не поставляти.

Можливо, саме тому Росія їх Ірану і поставила. Ще б пак — за півроку Держдеп США тричі нагадав, що продаж такої зброї Тегерану — це небезпечне божевілля! Як же після цього Путін міг вчинити інакше? Нехай навіть ціною сварки не тільки зі США, але й з Ізраїлем. Який в акурат учора відмовився постачати Росії сучасні безпілотники — чи створювати з Росією СП для їх виробництва.

При тому використати “ракетний” важіль впливу на Тегеран у Москві, схоже, і не подумали. Ціна нафти, наповнюваність бюджету, сварка з Ізраїлем — все це відверті дрібниці перед можливістю зайвий раз показати Держдепу повну незалежність у прийнятті своїх зовнішньополітичних рішень. Повну незалежність не тільки від Держдепу — але, здається, і від здорового глузду.