13 цитат Івана Буніна про вічне

Іван народився у Воронежі, у дворянській родині. У 17 років почав писати вірші, одразу ж опублікував перші твори. У 19 влаштувався працювати коректором у газету «Орловський вісник». Незабаром видав перші збірки - «Вірші», «Під відкритим небом», «Листопад».

Після перемоги більшовиків змушений виїхати до Австрії. В еміграції написав твори «Мітіна любов», «Сонячний удар», «Справа корнета Єлагіна», «Життя Арсеньєва», цикл оповідань «Темні алеї».

У 63 роки став лауреатом Нобелівської премії з літератури.

Помер у Парижі у віці 83 років.

У день народження поета і письменника ДеПо підібрав 13 цитат Буніна про Росію, Україну, життя і любов з його робіт, доповідей, виступів.

1. «Все минає, мій друже. Любов, молодість - все, все».

2. «Тільки людина дивується своєму власному існуванню, думає про нього. Це її головна відмінність від інших істот, які ще в раю, у недуманні про себе. Але ж і люди відрізняються один від одного - ступенем, мірою цього подиву».

3. «Ми взагалі, мабуть, дуже винні всі один перед одним. Але тільки при розлуці відчуваєш це. Потім - скільки ще залишилося нам цих років разом? Якщо і будуть ці літа ще, то все одно залишається їх усе менше і менше. А далі? Розійдемося по могилах! Так боляче, настільки загострені почуття, настільки гострі всі думки і спогади! А які тупі ми зазвичай! Які спокійні! І невже потрібен цей біль, щоб ми цінували життя?»

4. «Бог кожному з нас дає разом із життям той чи інший талант і покладає на нас священний обов'язок не заривати його в землю».

5. «Всі, кого любимо ми, є наша мука - чого вартий один цей вічний страх втрати коханого!»

6. «Хай як боляче, хай як сумно в цьому незрозумілому світі, він все ж таки прекрасний і нам все-таки дуже хочеться бути щасливими і любити один одного...»

7. «Люди рятуються тільки слабкістю своїх здібностей - слабкістю уяви, уваги, думки, інакше не можна було б жити».

8. «Лізеш у вовки, а хвіст собачий».

9. «Ах, ці сни про смерть! Яке величезне місце займає смерть у нашому і без того крихітному існуванні! А про ці роки і казати нічого: день і ніч живемо в оргії смерті. І все в ім'я «світлого майбутнього», яке нібито повинно народитися саме з цього диявольського мороку. І утворився на Землі вже цілий легіон фахівців, підрядників з улаштування людського благополуччя. «А в якому ж році настане воно, це майбутнє?» - Як питає дзвонар у Ібсена. Завжди кажуть, що ось-ось: «Це буде останній і рішучий бій!» - Вічна казка про червоного бичка».

10. (про Україну) «Країна ж ця марилася мені неозорими весняними просторами всієї тієї південної Русі, яка все більше і більше полонила мою уяву і давниною своєю, і сучасністю. У сучасності був великий і багатий край, краса його нив та степів, хуторів і сіл, Дніпра та Києва, народу сильного і ніжного, у кожній дрібниці побуту свого красивого й охайного, - спадкоємця слов'янства справжнього, дунайського, карпатського. А там, у давнину, була колиска його, були Святополки і Ігорі, печеніги і половці, - мене навіть одні ці слова чарували, - потім століття козацьких битв з турками і ляхами, Пороги та Хортиця, плавні і гирла херсонські...»

11. «Планетарний же лиходій, осінений прапором зі знущальним закликом до свободи, братерства, рівності, високо сидів на шиї російського «дикуна» і закликав у бруд топтати совість, сором, любов, милосердя... Виродок, моральний ідіот від народження, Ленін явив світу саме в розпал своєї діяльності щось жахливе, приголомшливе, він розорив найбільшу у світі країну і вбив мільйони людей, а серед білого дня сперечаються: благодійник він людства чи ні?»

12. «Настане день, коли діти наші, подумки споглядаючи ганьбу і жах наших днів, багато чого пробачать Росії за те, що все ж не один Каїн володарював у мороці цих днів, що й Авель був серед синів її».

13. «Яка це стара російська хвороба, це томління, ця нудьга, ця розбалуваність - вічна надія, що прийде якась жаба з чарівним перстнем і все за тебе зробить: варто тільки вийти на ганок і перекинути з руки на руку колечко!»