Тризна на крові: Що змусило Порошенка і Дуду стати ворогами

11 липня у Польщі вдруге на державному рівні відзначать Національний день пам'яті жертв "геноциду, вчиненого українськими націоналістами". Простіше кажучи, роковини Волинської різанини, під час якої від рук українців загинуло від 15 до 40 тисяч поляків, що мешкали на Волині. Ну і від 2 до 20 тисяч українців – від рук поляків. І без того складна арифметика вбитих у диких нічних нападах, під час яких не щадили ні жінок, ні дітей, ускладнюється тим, що кожна сторона змінює її на свій лад, тому точність виходить невисока.

А за три дні до цього, 8 липня, польський президент Анджей Дуда відвідає Волинь. За даними джерел агентства "Укрінформ" у дипломатичних колах, українська сторона пропонувала вшанувати пам'ять полеглих українців та поляків разом, проте польська сторона відмовилася.

Після чого президент Петро Порошенко прийняв рішення у той же день здійснити поїздку до польського селища Сагринь. Селища, де польські бойовики знищили за одну ніч від 700 до 1200 українців. Таким буде цьогорічний пролог до відзначення роковин Волинської трагедії.

При тому що донедавна здавалося, що справа примирення йде на лад. 8 липня 2016 року, наприклад, Петро Порошенко, ставши навколішки, клав квіти до пам'ятника жертвам Волинської трагедії у Варшаві.

Натомість цього року ми вже маємо дві тризни на могилах предків, знищених кривавими душогубами із ворожого етносу. Чому так трапилося?

Річ, здається, в тому, що за багато років незалежності ні Польщі, ні Україна не змогли налагодити діалогу істориків – ретельного і глибокого. За результатами якого представники державної влади обох країн не виробили консенсусного ставлення до трагічних подій того часу. Консенсусного ставлення, яке б передбачало визнання частки вини обох сторін, і було глибоко й міцно прийнятим в обох суспільствах. Щоб ніякий Качинський у Варшаві – чи Ляшко у Києві – не могли вилізти на політичну авансцену і трішечки поторгувати кров'ю замучених предків.

Без такого етапу подальше співіснування двох народів видається проблематичним.

Бо можна "перегорнути сторінку історії" і почати говорити про щось інше – як то було між Україною та Польщею до приходу "Права і справедливості". В період перебування при владі у Варшаві "Громадянської платформи" здавалося, що криваві плями в історії – це щось, що трапилось давно і не має ніякого стосунку до теперішніх стосунків між країнами. Стосунків, в яких є загальна економічна, політична і безпекова зацікавленість.

Але потім до влади у Польщі прийшов "ПіС", і стало зрозуміло, що минуле, не прочитана і не зведена до спільного знаменника історія має далеко більшу силу, ніж то можуть припустити прагматики. І за сьогоднішніх умов, коли Україна та Польща кровно зацікавлені одна в одній, президенти країн – можливо, і проти своєї волі – вимушені поводитись так, наче один із них є правонаступником Армії Крайової і злощасних Хлопських батальйонів, який сумує за вбитими мешканцями "кресів" і погано приховує ненависть до українських вбивць. А другий виглядає як командир УПА, якому є діло тільки до вбитих поляками у Сагрині українців. Не переосмислена, і не знешкоджена взаємним розкаянням історія продовжує керувати політичною реальністю.