Три меседжі з Кремля, які не розгледіли за "тупим" словоблуддям Іванова

Втім, якби воно обмежувалось заявами про "тупий придаток", то сенсу говорити про нього не було б ніякого – все рівно, як аналізувати телепроповідь Кисельова (яких, до речі, помітно поменшало).

З одного боку, більшість того, що сказав Іванов – це набір достатньо тривіальних кліше російської пропаганди, мантри про "єдиний народ" і "братів з сестрами". З іншого боку, обмовки російського чиновника, який може собі дозволити відвертість трохи більшу, ніж професійні пропагандисти, дають певне уявлення про реальну політичну стратегію Кремля як стосовно України, так і зовнішньої політики загалом. Уявлення глибше і точніше, ніж можна винести, приміром, з промов "професійного балакуна" Лаврова.

Першою заявою Іванова є формальна констатація того факту, що з точки зору Росії Мінські домовленості зводяться до обов’язку України почати діалог з сепаратистами, і забезпечити всі їхні уявні та реальні права. Ніяких інших елементів мінських домовленостей російське керівництво не пам’ятає. "Без політичного врегулювання проблему (війни на Донбасі – ред.) не вирішити, на авансцену виходить виконання мінських домовленостей в повному обсязі. Нормандський формат це констатував. Мова в першу чергу про прямий діалог офіційного Києва з керівництвом Донецька та Луганська. Мета ─ визначити модальність, правила гри і в кінцевому рахунку провести вибори за українським законодавством, щоб жителі Донбасу відчули: їхні права залізобетонно захищені. У тому числі міжнародними гарантіями та зобов'язаннями", - констатує Іванов. Ясніше, здається, нікуди.

Озвучений Івановом другий момент полягає в тому, що Росія готова виконувати мінські угоди рівно до того моменту, поки це не входить в протиріччя з її національними інтересами. Це для України вони є обов’язковими, а для Кремля – ні. Зокрема, на фразу журналіста про те, що "Виконання "Мінська-2" ─ це одна з умов зняття санкцій з Росії", Іванов достатньо різко й нервово відповів: "Ми ніколи не будемо робити що-небудь на шкоду національним інтересам лише заради зняття санкцій. Повторюю: не бу-де-мо!". Що в перекладі означає, що Кремль не відчуває себе зобов’язаним виконувати "Мінськ-2", і готовий "зістрибнути" в будь-який момент. І аргумент "національних інтересів" легко може переважити букву угод, приміром, в частині передачі контролю над кордоном. Чи в будь-якому іншому суперечливому моменті. Що, вочевидь, варто пам’ятати офіційному Києву – мінські домовленості з точки зору Росії це не розмін "мир і спокій в обмін на амністію сепаратистів" – це "залізобетонне" право Росії за посередництвом представників сепаратистів (котрі існуватимуть за кошти українських платників податків) впливати на зовнішню та внутрішню політику України в обмін на затишшя (ймовірно – тимчасове) в районі бойових дій.

І третім знаковим для світу, а не тільки України є той момент, що у всіх без винятку проблемах Росії Іванов винуватить не курс кремлівського керівництва (що було б, звичайно, неймовірно), і навіть не підступну політику "гнилого Заходу" (що було б куди логічнішим). Він винить виключно ринок вуглеводнів. "В країні (Росії) зараз важка фінансово-економічна ситуація. Санкції завдали певної шкоди, йде не зростання, а падіння ВВП, чого ми не заперечуємо. Але! Головна причина уповільнення темпів розвитку російської економіки ─ НЕ санкції, а зниження світових цін на нафту і газ", - переконує самого себе, журналіста і читачів Іванов. Що, вочевидь, і визначає подальшу політику Кремля – дочекатись чергового підйому цін на вуглеводні, зберігаючи награбовані території і зони впливу, і мірі сил провокуючи пришестя "дорогої нафти". Надіючись при тому, що наявних фінансових резервів вистарчить для збереження країни "на плаву". І тільки-но ціни на нафту знову поповзуть вгору – як все стане добре. Динаміка внутрішнього попиту на валюту в Росії свідчить про те, що цю віру значною мірою розділяє і чимало співгромадян Іванова. Той факт, що навіть в разі підвищення ціни на вуглеводні для відновлення, чи тим паче росту видобутку в Росії потрібні західні гроші і технології, яких під санкціями отримати не вдасться, поки мало турбує російських посадовців.

В такий спосіб, відповідь на "українські питання" у виконанні Іванова зводиться до того, що мінські домовленості – це зобов'язання України перед сепаратистами, виконання своєї частину цих угод Росія може призупинити в будь-який момент, а поява нових "нафтових грошей" може стимулювати Кремль на нові зовнішньополітичні авантюри незалежно від санкцій чи іншої реакції світового співтовариства.

Це варто почути і запам’ятати – як українському керівництву, яке якось надто поринуло в політичну інтригу місцевих виборів, так і пересічним громадянам нашої країни. Не те, щоб у цьому було щось надто нове - але промова глави путінської АП є підтвердженням безумства, про яке і без того підозрюють як в Україні, так і у світі.

А пасажі про "тупий аграрний придаток", продукцію якого "невідомо хто купить", можна сміливо пропускати мимо вух, так само як і тріскучу риторику про "єдиний народ" та "єдину мову". Якщо в України буде що продавати – хоч насіння соняшника, хоч кукурудзу – то завше знайдеться і покупець. Хай навіть не ЄС, а той самий Китай, який вже викуповує продукцію українського АПК, навіть вкладаючись в достатньо ризиковані кредити. І відмовляючись при тому кредитувати епохальну "Силу Сибіру", будівництво якої все чомусь затримується.

Ну і крім того, росіянам не варто забувати, що без продукції з "тупого аграрного придатку" не літають, ані високотехнологічні російські ракети, ані не менш високотехнологічні російські гвинтокрили.