Замість газу:  Чи зможе Україна стати експортером водню

За даними ЗМІ, канцлер Німеччини Ангела Меркель готує візит до Вашингтона. Ключовою темою якого повинен стати "фінальне розв'язання" ситуації з "Північним потоком – 2". Поїздка, за даними анонімних джерел, має відбутися в липні або у серпні.

При тому опція відмови від газогону наразі вже не розглядається. Натомість на переговорах лідери США та Німеччини спробують виробити спільну позицію стосовно того, як можна "розрядити ситуацію" довкола газогону. Який зараз помітно ускладнює життя чинному президенту США, оскільки рішення про послаблення санкцій проти "Північного потоку – 2" без захоплення сприйняли навіть в Демократичній партії, натомість для республіканців ця тема стала "тараном" для жорсткої критики адміністрації Байдена. Ключовим моментом в незадоволенні рішенням Байдена є, власне, питання втрати Україною газового транзиту.

Як стверджує Handelsblatt, німецькі чиновники висунули кілька пропозицій, які й будуть обговорювати та узгоджувати Байден із Меркель. Однією з найцікавіших серед них є ідея "перетворити Україну на експортера водню", для подальшого транспортування якого використовувати наявну ГТС.

Ідея, яка, з одного боку, потребує "значних інвестицій", як то делікатно сформулювали німецькі журналісти. Але, з іншого боку, може надовго і вельми міцно інтегрувати Україну в структуру європейського енергоспоживання та хімічної промисловості.

На перешкоді цій чудовій ідеї стоять два моменти. Перший полягає в тому, що водень, перед тим як його кудись експортувати, слід отримати. Наразі найбільш економічно вигідним способом є так звана "парова конверсія", за якої водень видобувають з природного газу. Цей спосіб передбачає наявність великої кількості такої сировини, тому й підходить радше Росії.

Є ще кілька десятків більш чи менш екзотичних хімічних процесів для отримання водню (включно з біореакторами на водоростях чи спеціальних культурах бактерій) – але найчистішим, вочевидь, є прямий розклад води на водень та кисень за допомогою електрики, отриманої з екологічно чистих джерел. Себто з вітрової чи сонячної генерації. Перевага такого водню порівняно з прямим використанням електрики для обігріву чи, приміром, зарядкою акумуляторів автомобілів полягає в тому, що водень істотно простіше накопичувати, ніж електрику.

Але в Україні наразі відсутні значні потужності для генерації електрики, необхідної для отримання водню за допомогою електролізу з води.

Звичайно, гіпотетичний український олігарх буде не проти виробляти водень і на електриці, отриманій, наприклад, з Бурштинської ТЕС. Але досить кількох публікацій в німецьких ЗМІ на тему того, звідки в Україні береться електрика для "екологічно-дружнього водню" – і в федерального уряду виникнуть проблеми.

Тому для ймовірного водневого чуда спочатку потрібно створити значну надлишкову сонячну та вітрову генерацію. Що не буде ані швидко, ані дешево.

А друга проблема полягає в тому, що водень і природний газ – дуже різні субстанції. І газогін для останнього навряд чи підійде для першого – принаймні, без якихось колосальних переробок.

По-перше, водень здатен до дифузії через залізо. За нормальних умов вона відносно незначна – але при передачі на тисячі кілометрів може досягати колосальних показників. Особливо в трубах, призначених для транспортувння природного газу. І це тільки частина проблеми. Бо є іще й така річ, як "воднева корозія", якій цілком піддатне як звичайне залізо, так навіть і більша частина сортів неіржавіючої сталі. Цей процес може за декілька років  буквально з'їсти трубу, зробивши її крихкою і нестійкою як до фізичних пошкоджень, так навіть термічних деформацій. В хімічній промисловості для транспортування водню використовують спеціальні сплави з підвищеним вмістом нікелю. Але вартість заміни труб для української ГТС цілком може бути порівнянною з будівництвом нового газогону.

Тому наразі ідеї про "світле водневе майбутнє України" виглядають доволі-таки утопічно. І можуть бути радше тривіальним маневром для "погашення конфлікту", аніж реальним шляхом до вирішення проблем української ГТС.