Привітання Путіна: Чим Пашинян жертвує заради підтримки Кремля

Учора ввечері прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян, який два тижні тому отримав новий п'ятирічний мандат на керівництво країною, зустрівся з президентом Росії Володимиром Путіним.

Зустріч потенційно мала би бути непростою. Оскільки Пашинян виграв вибори в особистого друга Путіна, лідера проросійського блоку "Вірменія" Роберта Кочаряна. Який все ще продовжує масштабний судовий наступ на Пашиняна, намагаючись оскаржити результати волевиявлення в Конституційному суді країни.

Натомість, в реальності все вийшло інакше. Розмова між двома лідерами була стриманою і пересипаною похвалами на адресу співрозмовника.

"Хочу ще раз, вже особисто, привітати вас з результатами виборів, – сказав Путін Пашиняну. – Я думаю, що це важливо для всіх, перш за все, звичайно, для Вірменії, для вірменського народу, маючи на увазі, що такі складні, дуже гострі і чутливі питання, які потрібно вирішувати, вирішувати... А для цього найважливіше - мати довіру народу. Вона у вас є, це показали результати виборів. Це дуже важливо насправді, це найголовніше".

Пашинян довго і ретельно дякував Путіну за привітання, і нагадував про низку позитивних подій у двосторонніх стосунках — зокрема, про повернення чергової групи вірменських військовослужбовців, яких Азербайджан відпустив за дипломатичного сприяння Москви.

Після чого керівники Вірменії та Росії заглибились в деталі двосторонніх стосунків та в обговорення перспектив стабілізації ситуації на вірменсько-азербайджанському кордоні, де сутички продовжуються практично щоденно.

Загалом, ця вчорашня зустріч продемонструвала кілька важливих моментів. Зокрема, російський президент явно змирився з тим фактом, що Пашинян, який очолив Вірменію на хвилі протестів, і замалим не втратив посаду після програної війни в Нагірному Карабаху, збереже свою посаду. Умовно кажучи, розповівши про "народну підтримку Пашиняна", Путін публічно зрадив свого "вірменського Медведчука" Кочаряна.

Але за це Вірменії доведеться сплатити свою ціну. І ця ціна полягатиме в повній відмові від прозахідного курсу. В збереженні членства в усіх цих опереткових "ОДКБ", які, махнувши рукою на власний статут, на допомогу Єревану в скрутний момент не прийшли. В згоді на прорізання Зангезурського "транспортного коридору" через територію Вірменії. Простіше кажучи, Єреван обрав свій геополітичний курс, і він перебуватиме в кільватері російського. Тут революціонер Пашинян нічим не відрізняється від своїх попередників.

З одного боку — все це питомо вірменська історія. В якій Єреван можна пошкодувати — хоча б з тієї точки зору, що ані Європа, ані США на допомогу Вірменії не поспішали. Ані під час війни за Нагірний Карабах, що логічно, ані тоді, коли Азербайджан трішечки по-своєму почав малювати післявоєнні кордони.

Але в цьому місці виникає питання — а якщо через рік, два чи п'ять аналогічний вибір — прозахідний курс чи відносна військова безпека — постане перед українським керівництвом, то якою буде відповідь?

Звичайно, іще сьогодні вона видається очевидною. Але чинна владна еліта, своєю безладною демагогією на тему НАТО, ЄС та інших перспектив інтеграції із Заходом, цілком спроможна переконати громадян країни в тому, що ці цілі є "недосяжними", викликавши хвилю євроскептицизму. А Володимир Путін, чисто теоретично, цілком спроможний зробити пропозицію викреслити з реальності "ДНР" та "ЛНР" — в обмін на викреслення з Конституції прозахідного курсу. Що в такій ситуації скаже керівництво України — наявне чи наступне? І як на це зреагує народ? Питання наразі суто теоретичне. Але граючи в політичні ігри довкола "вибивання ПДЧ" чи "розчарування повільною інтеграцією в НАТО", Банкова може, рано чи пізно, перевести його і в практичну площину.