Спорожніле Лобне місце. Чому український стьоб над ТУшкою не має зважати на російських лібералів

Чесно кажучи, сама по собі історія із тою ТУшкою, яка гепнулася у наше Чорне море (це ж наші предки його викопали, пам'ятаєте?), мене не цікавить. Тобто абсолютно. Весь ансамбль Алєксандрова там загинув чи ні, була на тому борті "доктор Ліза Менгеле" чи кудись зіскочила – все це не викликає взагалі ніякого інтересу. Звісно, якби там сам цар усія Московії летів і гробанувся – тоді і калганівочка б лилася, і баян би рвався. А так…

Але є один момент, який зачіпає безпосередньо Україну і українців. Це твіти і пости так званих "хороших", "ліберальних" росіян, які не розуміють, а то навіть і обурюються з української реакції на катастрофу. Я, повторюся, не відчуваю ніякої радості в цій історії, мені повністю фіолетово. Але так само я чудово розумію тих людей, які радіють, кпинять, стібуться. І засуджувати їх не збираюся – саме тому, що розумію, звідки така реакція. А всі ці Варламови, Агадамови, Єфіми Шифріни та інші – вони не розуміють. Знаєте, чому?

Бо це – їхня країна. І хор імені Александрова – хор їхньої країни. Це у нас він асоціюється із піснею про "вєжлівих людей", а також з тим, що названий він на честь творця гімну СРСР/Росії, імперського гімну. А для них він – національна гордість. "Путін Путіним – а хор це ж все-таки музика, мистецтво". Десь така у них логіка. "І правильно", - скажете ви, - "у кожного має бути своя національна гордість. І логічно, що навіть опоненти Путіна, такі, як Шендерович, будуть поважати цю гордість. Тому їх обурення цілком зрозуміле". Все це так. Та ось у чому особливість всієї цієї історії.

Росія – це країна-агресор, країна-окупант. Країна-убивця. Убивця українських солдат і сирійських дітей. І "Дважды Краснознамённый Академический ансамбль песни и пляски Российской Армии" – це ансамбль армії-убивці, країни-убивці. До того ж, у тих самих погонах, що і безпосередні убивці в Криму, на Донбасі і в Алеппо.

Так, це їхня країна. І проти неї – не проти конкретного Путіна, а проти країни – вони не виступають. І не виступлять. А я хочу нагадати (чи розказати) вам про подію, яка сталася в Москві, на Лобному місці Красної площі 25 серпня 1968 року. Тоді на те місце вийшло семеро людей. Костянтин Бабицький, Лариса Богораз, Наталя Горбаневська, Вадим Делоне, Володимир Дремлюга, Павло Литвинов, Віктор Файнберг. Ці семеро людей, вони вийшли, з отаким от транспарантом, як на фото (світлина зроблена на честь 46-й річниці тієї події; і учасників, до речі, також заарештували), протестувати проти "окупантів", які – будемо називати речі своїми іменами – захопили незалежну Чехословаччину. Вийшли протестувати проти своєї країни. Не проти режиму – а проти країни. Бо "окупанти" – це були і ті військові, які "просто виконували накази", і журналісти, які розказували по радянському ТБ "правильну" версію подій. Всі-всі-всі – окупанти. Вся країна.

І саме проти неї, проти своєї – і в той же час не своєї – країни вийшла 48 років тому ця сімка. Потім вона отримала своє заслужене – з точки зору радянської каральної системи – покарання, тюремні строки і психіатричне лікування. Але вони, ці люди, вийшли проти країни-убивці. І тому ці сім, опинись якимось дивом на борту того ТУ-154 (я розумію весь абсурд попередньої фрази) – вони мали б право на співчуття. Бо у свій час чесно і відкрито виступили проти убивць.

А всі інші – і ті члени ансамблю, і телеоператори ("вони ж просто знімають"), і вся ця ліберальна шушера, яка обурювалася "расчеловечиванию украинцев" – вони не мають права на співчуття. Саме тому, що вони – не вийшли. І для нас з вами не грає ніякої ролі – як не грало ніякої ролі тоді, 1968 року, для чехів і словаків – чому вони не вийшли, зі страху чи від великої любові до режиму, до особисто Путіна. Вони – не проти убивць. Вони не стояли на Лобному місці під час окупації України і знищення Алеппо.

Усі їх спроби розвести окремо "режим" і "країну" – це якраз спроби відбілити себе. Бо для того, щоб вийти проти країни – треба мати мужність. І самопожертву. Як у нас на Майдані. Але у них немає Майдану. І Лобне місце давним-давно стоїть порожнє. А окупантам співчуває навіть Навальний (хоча – чому "навіть").