Скільки заплатять українці за вугільну обіцянку Трампа

Україна просить у США мільйони тон вугілля", "Трамп: США готові поставляти Україні мільйони тон вугілля", "Перша партія американського вугілля прибуде в Україну до серпня" – історію українсько-американського вугільного ґешефту можна відтворити за самими заголовками останніх днів.

Цей небачений ентузіазм викликає певні запитання. Хоча б тому, що вугілля, яке закуповувалося у США минулого року, йшло до нас за ціною 112 доларів за тону (загалом, за даними Держстату, на 212 мільйонів доларів). В той час як приміром у Польщі вугілля закуповували по 99 доларів за тону. Припустимо, звичайно, що польське вугілля було бурим і "газовим", а зі США йшов чистий антрацит. Але, приміром з ПАР (якщо вірити нашим посадовцям, звичайно) ми отримували антрацит за ціною менше сотні доларів за тону. Більше того, український уряд ніби обіцяв організувати спішне переобладнання генераційних потужностей, "заточених" під антрацит, на інші сорти вугілля – аби не залежати від російського та донецького антрациту.

Все це разом зароджує легку підозру стосовно того, що США – єдиний, чи навіть найбільш економічно вигідний партнер у справі закупівлі вугілля.

Але вся історія не обмежується суворими економічними реаліями. Бо стосунки президента США і американської вугільної галузі – це окрема тема.

Під час передвиборної агітації, коли Трамп обіцяв в обов'язковому порядку повернути до життя "іржавий пояс Америки", проблеми закриття вугільних шахт йшли, напевно, на третьому місці після напівмертвого автодрому і вельми проблемної металургії. Що й не дивно – за останні сім років, по мірі переходу на екологічно чисті джерела енергії – на кшталт сонця та вітру, а також на чистіший за вугілля природній газ, індустрія ця втратила у США більш ніж 60 тисяч працівників. Колишні шахтарі не дуже охоче засвоюють нові спеціальності, додаючи до показників безробіття, а декотрі шахтарські містечка потиху помирають, не маючи інших джерел прибутку, і демонструючи сумну для серця Трампа картину запустіння і розвалу "великої індустрії".

Місяць тому Дональд Трамп з помпою повідомив, що він буде присутнім на відкритті нової шахти – натякнувши, що причетний до "шахтарського відродження". Гидотні журналісти ж довідались, що шахту почали будувати ще до перемоги Трампа, і працюватиме на ній 80 осіб. З "планами розширення" до 100 працівників. "Перемога" вийшла якась непереконлива.

Тому можливість збільшити збут американського вугілля на мільйони тон, продемонструвавши при тому підтримку України і протидію Росії для Трампа є чистим подарунком долі. Свідченням виконання передвиборних обіцянок – і заодно приводом, щоб поговорити про "золотий вік американської енергетики", пов'язаний з його президентством.

І нічого поганого в тому б не було, якби не одне-єдине питання. Хто платитиме за це "свято американських шахтарів"? Бо якщо адміністрація Трампа за допомогою якихось економічних механізмів забезпечить невисоку вартість вугілля, чи скомпенсує Україні витрати будь-яким іншим чином - це одна історія. Якщо ж адміністрація президента Трампа запише собі "електоральний плюсик", а українці отримають черговий "лист щастя" від Національної комісії з регулювання у сфері енергетики та комунальних послуг про чергове подорожчання енергетичного вугілля (яких цього року було вже два), то стоячи аплодувати новій україно-американській угоді чомусь не тягне.

Та й практика укладення економічних контрактів, виходячи з політичних потреб моменту, в України далеко не найкраща. Хто не вірить – може почитати про подробиці Стокгольмського арбітражу між Нафтогазом і Газпромом, контракт між якими теж став результатом політики, поставленої перед економікою. А нам залишається надіятись, що фінал українсько-американської вугільної угоди буде не таким сумним.