Російська труба у спадок: Чому проблеми з "Північним потоком – 2" вирішуватиме наступний канцлер Німеччини

Єдина спільна теза, яка була озвучена за результатами розмови — це хіба що заява Байдена "Ми з канцлером згодні, що не можна дозволяти Росії використовувати енергетику як зброю для того, щоб загрожувати сусідам". Іншими словами, "ми з канцлером за все хороше і проти всього поганого". Втім, при тому Байден не приховував, що єдиної позиції США та Німеччина сформувати не змогли. "Навіть добрі друзі можуть мати різну думку" — вельми делікатно резюмував він ситуацію.

Натомість Меркель намагалася взагалі "не помічати" відсутність консенсусу, і зосередилась на моментах, які мали би бути приємні Байдену. І не тільки йому, якщо на те пішло.

"Хочу сказати чітко, що наше розуміння було і є: Україна залишається транзитною країною", - заявила Меркель. Відзначивши, що Німеччина "буде активна", якщо Росія "буде позбавляти Україну права на транзит". Фрау канцлерін вважає, що поставки газу через Україну продовжаться і після 2024 року, коли закінчиться чинний договір про транзит газу між Росією та Україною.

При тому сторони вважають, що дискусія стосовно "Північного потоку — 2" далека від завершення. Як заявив Байден, сторони обговорюють "практичні заходи", повязані з функціонуванням цього газогону, вивчатимуть, як він вплине на "енергетичну безпеку і безпеку України загалом", і так далі.

Але суть від того залишається незмінною. У США явно вважають, що початок роботи російського газогону — це додатковий канал впливу путінської Росії на ЄС, і можливість у більш чи менш віддаленому майбутньому позбавити Україну частини наявних фінансових та безпекових переваг.

В той час як чинне керівництво Німеччини переконане, що зможе за допомогою німецького вентиля на кінці "Північного потоку-2" впливати на політику Росії. Наскільки реалістичною є подібна думка, покажуть кілька найближчих років. Прикро тільки, що в разі цілком ймовірної помилки в подібних розрахунках ціну доведеться сплатити не Берліну, а Україні.

Вочевидь, для того, щоби дещо загладити враження від усієї цієї історії, президент США заявив про початок партнерства з Німеччиною в сфері "розвитку технологій стійкої енергетики в економіках, що розвиваються, в тому числі в Центральній Європі і Україні".

А ще сторони підписали "Вашингтонську декларацію". Яка містить дуже багато дуже потрібних тез. І про те, що "по всій земній кулі всі країни повинні мати свободу для визначення власного політичного майбутнього, вільного від втручання ззовні, примусу чи панування з боку зовнішніх сил". І про необхідність обережного використання нових технологій — щоби ті, бува не стали інструментом утисків. І про необхідність боротися з глобальним потеплінням та ймовірними майбутніми пандеміями.

І навіть про "критичну важливість свободи судноплавства та польотів, а також інших законних шляхів використання моря відповідно до міжнародного права". Українцям, особливо на узбережжі Азовського моря, мало би стати від того приємно.

Але формат декларації, який не передбачає жодних практичних кроків для конкретної реалізації написаного, недвозначно натякає нам, що йдеться радше про прощальний подарунок Джо Байдена Ангелі Меркель. Домовитися з якою він так і не зумів.

Теоретично, можна би було припустити, що внаслідок тривалих переговорів, Байдену та Меркель вдалось би зблизити свої позиції у питанні злощасного російського газогону. Виписати рамки, визначитись з гарантіями Україні, заспокоїти поляків, які готові продовжувати судову війну з Росією до повної перемоги.

Але для всього цього потрібен час. Якого в Ангели Меркель немає. Затоплений захід країни кличе її додому. А коли вода спаде, завали буде розібрано, і над Німеччиною засяє серпневе сонечко, стане зрозуміло, що до виборів залишаються лічені тижні. І Ангелі Меркель слід обирати, де саме вона буде насолоджуватись своїм чесно заслуженим відпочинком.

Натомість реально вирішувати питання енергетичної безпеки ЄС, стримування Росії, підтримки (чи відмови від підтримки) України буде вже наступник Ангели Меркель. В міру своїх бажань та вмінь.