Назад в СРСР: Що Путін шукає в Африці

На початку березня голова російського МЗС Сергій Лавров поїхав в Африку. На континенті він катався як країнами з "орбіти СРСР" - Анголою, Мозамбіком, так й іншими державами, де представлені інтереси російського бізнесу - Зімбабве, Намібією та Ефіопією.

В столиці останньої Аддис-Абебі Лавров хотів зустрітися із тоді ще главою Держдепу Рексом Тіллерсоном, який також поїхав до Африки. Вони навіть в одному готелі жили. Та не склалося, а вже 13-го березня Тіллерсона взагалі звільнили з посади, замінивши його Майком Помпео.

На Росії візит Лаврова до Африки розглядали в якості "повернення в СРСР". Мовляв, Кремль відновлює свій вплив на континенті. Та насправді ситуація для Москви далеко не така вже й райдужна.

Просувати інтереси

У кожній з відвіданих столиць п'яти африканських держав Лавров говорив про історичну спадкоємність, нагадуючи про дружбу російського народу з ангольським, мозамбікським і так далі. У столиці Анголи Луанді він навіть відкрив пам'ятник воїнам-інтернаціоналістам, які боролися за її незалежність і допомагали під час громадянської війни. Але подібні офіційні розмови про братні народи - лише ширма.

Політику Москви в Африці можна розділити на кілька складових.

По-перше, в зміцненні політичного співробітництва з країнами континенту Кремль бачить для себе можливість посилити підтримку його позиції в міжнародній політиці. Наприклад, в ООН, де Африка має чималу питому вагу. У 2014-му році резолюцію Генасамблеї проти визнання Криму в складі Росії не підтримали 10 країн, серед яких було лише 2 африканські - Судан і Зімбабве, тим самим відплативши Москві за давню підтримку своїх режимів. А знадобитися може набагато більше таких союзників в майбутньому.

По-друге, Росія прагне до зміцнення взаємодії в форматі БРІКС, де на сьогоднішній день з африканських країн представлена ​​лише ПАР.

Крім цього, Москва зацікавлена ​​в ресурсах Африки, а також заміні ряду продуктів від європейських постачальників африканськими (какао, кава, фрукти). Зі свого ж боку Росія розраховує на експорт в Африку зерна, машинобудівної продукції, зброї і, звичайно ж, створення атомних електростанцій. Питання обговорюється з Ефіопією, вже підписаний договір з Єгиптом, є діалог з Суданом.

Але методи досягнення власних цілей у Росії істотно відрізняються від Китаю - головного гравця в сьогоднішній Африці, і США з ЄС.

Відійти від СРСР

У 2009 році китайці обійшли США по товарообігу з Африкою, а в 2015 році він досяг $200 млрд. У американців товарообіг з африканцями в 2017-му становив $38,5 млрд. Росія ж програє не тільки китайцям і американцям, але і ЄС (експорт в Африку перевищує $150 млрд) з Індією. Хоча у Москви є і прогрес, але її товарообіг з усіма країнами Африки на південь від Сахари в 2017 році склав лише $3,6 млрд (в 2016 році був $3,3 млрд). Загальний обсяг торгівлі Росії з країнами континенту в 2017 році перевищив $17 млрд.

Тактика успіху Китаю в Африці багато в чому нагадує радянську, тільки більш прагматичну.

У 20-му столітті СРСР підтримував набуття колоніями незалежності, фінансуючи окремі організації (МПЛА в Анголі, ФРЕЛІМО в Мозамбіку), а пізніше допомагаючи режимам грошима і фахівцями. Крім цього, СРСР вкладав кошти в інфраструктуру. Причому, багато в чому робив це безоплатно, в угарі Холодної війни з США. У 2017-му Путін розповів, що Росія пробачила африканцям $20 млрд боргів.

Після розвалу Союзу Африканська політика Росії змінилася. У 90-ті її практично не було, а в більш ситі 2000-ні Москва зробила ставку на свою "стару агентуру". Взяти хоча б лідера Мозамбіку Філіпе Ньюсі. Він був молодим кадром ліворадикальної організації ФРЕЛІМО, а колишній лідер Анголи Едуардо душ Сантуш, який правив країною 40 років, свого часу був партизаон в крилі МПЛА. Головна фішка цієї ставки в тому, що Кремль більше не вкладає свої гроші в будівництво доріг, шкіл та іншого. А розраховує виключно на своїх "давніх партнерів" у верхівці держав для просування інтересів власного бізнесу, щоб отримувати контракти і гроші за будівництво інфраструктури, а також доступ до ресурсів.

В Африку Лавров і їхав, щоб поговорити з ким потрібно. В Анголі і Зімбабве не так давно змінилася влада. Близький до Росії Жозе Едуарду душ Сантуш пішов з поста, а до його наступника Жуана Лоренсу глава російського МЗС приїхав, щоб передати запрошення Путіна відвідати Москву. У Зімбабве Лаврову потрібно було промацати відносини з Емерсоном Мнангагвою, який змінив в минулому році Роберта Мугабе.

В обох державах у Москви є значні інтереси. В Анголі група компаній АЛРОСА бере участь в реалізації проекту з видобутку алмазів. Росіянам належить 32,8% в гірничорудному суспільстві "Катока". У січні 2018 го АЛРОСА повідомила про бажання витратити $70 млн на придбання ще 8,2% акцій проекту. Ця ж компанія зацікавлена ​​в алмазах Намібії. Крім того, в 2013-му з Анголою був підписаний військовий контракт на $1 млрд і цій державі Росія дуже хоче продавати літак Sukhoi Superjet 100. А в Зімбабве російські компанії беруть участь в проекті з освоєння одного з найбільших в світі платинових родовищ Дарвендейл.

У Мозамбіку російський дипломат відвідав старого партнера Ньюсі теж не просто так. Компанія "Роснефть" в консорціумі з ExxonMobil в 2015-му отримали право на розвідку найбільших покладів газу на шельфі.

Також для росіян важливий африканський ринок зброї. На нього припадає 11% російських продажів.

Китай же, навпаки, всю свою політику будує на кредитуванні держав під інфраструктурні проекти. Дороги, школи, шахти - Піднебесна видає позики під низький відсоток через Exim Bank, China Development Bank та інші державні банки. В умовах кредитування також прописується участь китайських робітників. Але гроші вони дають не просто так, як це робили в СРСР. У разі неповернення піде суд і можлива втрата державою інфраструктури.

Ангола є показовим партнером Росії і кредитором Китаю. Вона страждає "голландською хворобою" і повністю залежна від експорту ресурсів, що перешкоджає розвитку інших секторів економіки. Нафта, алмази, залізо, алюміній складають 99% всього експорту, в якому нафта займає 96%. Виробництва практично немає. З 2004-го року держава сидить на голці китайських кредитів, адже після закінчення громадянської війни співпраці з МВФ не вийшло. Запорукою платоспроможності Анголи з тих пір було збільшення видобутку нафти - кредити давалися, в тому числі, під заставу нафтових контрактів. У 2002 році було експортовано нафти на $5,7 млрд, а в 2014 році майже в десять разів більше - $52 млрд. Основний експорт був в Китай. Кредитні гроші повинні були йти в промисловість, сільське господарство, інфраструктуру, але внутрішнє виробництво так і не запустили через відсутність кваліфікованої робочої сили. Гроші Піднебесної в ангольському виробництві приходили освоювати китайські виробники. Наприклад, ангольські цегляні мануфактури були витіснені китайськими машинами з виробництва будівельної цегли. Через такий стан справ в 2011-му в Анголі спалахнули протести проти влади і особисто Сантуша через бідність, безробіття і диктатуру.

До слова, про подібні приклади і говорив в Ефіопії звільнений вже Держсекретар Рекс Тіллерсон, коли радив обережніше ставитися до китайських кредитів.

США, які багато в чому поступаються Китаю в інвестиціях (в останні роки американці інвестували в Ефіопію $550 млн, а Китай - $15 млрд), свій вплив зберігають у військово-політичній сфері. У 2008 Вашингтон створив Африканське командування збройних сил США (АФРИКОМ). Його головною метою називалася боротьба з тероризмом. Присутність останніх (Аш-Шабаб, Аль-Каїда) на Континенті суттєво посилилася. Також вони разом з ЄС роблять ставку на створення демократичних інститутів, збройних сил, поліції та інших органів влади в державах, виділяють $3 млрд на гуманітарну допомогу.

Такий формат більш успішний в глобальному плані, ніж у Москви.

Чому Москва не стане глобальною силою

В Африці Росію не цікавлять внутрішні проблеми держав. Вона не веде активну боротьбу з ісламістами, не займається гуманітарними проблемами. У неї немає грошей на конкуренцію з Китаєм, США і ЄС в кредитуванні. Простіше кажучи, вона не вкладає величезні гроші, за які купується вплив. Навіть для тих п'яти країн, які відвідав Лавров, Росія не є головним економічним партнером.

Все, що залишилося від колишньої величі - це окремо взяті люди або режими. Маючи в кишені владу багатих на ресурси держав, можна освоювати їх нафтодолари. Але нічого глобального в такій політиці Москви немає. Адже завдання вона вирішує локальні, які не гарантують їй ніякого впливу в майбутньому. Простіше кажучи, Москва сидить на певних потоках. Але влада в державах може змінитися, як це було в Зімбабве при зовнішній підтримці Великої Британії. І необов'язково, що з новим керівництвом вийде співпрацювати, конкуруючи з більш впливовими гравцями. А своїх претендентів на владу, "революціонерів", як це робив СРСР, для Африки Росія більше не виховує.