Росіяни стали заручниками вбивці-педофіла

Сьогоднішні слухання у Високому суді Лондона справили враження на слухачів. Хоча, з якоїсь точки зору, британська Феміда не сказала радикально нічого нового. В тому що Путін причетний до вбивств, наруги над міжнародним правом, військових злочинів і багатьох інших речей, від яких кров стигне в жилах, ми знали й дотепер.

Проте чи не вперше в історії президента великої держави було названо, фактично, побутовим вбивцею, який використав для задоволення своїх психопатичних потреб всю потугу російських спеціальних служб. Названо не в газетній статті – в залі суду.

Звичайно, за наказом чи з відома керівників багатьох держав відбулось далеко не одне вбивство. Тут Путін не відкрив жодної Америки. Але у випадку з Путіним і Литвиненком все інакше. По-перше, вбивство відбулось не з метою захисту національних інтересів Росії чи для досягнення нею якихось геостратегічних переваг. Воно відбулось з мотивів особистої ненависті і бажання помсти з боку Володимира Путіна та кримінального угруповання, яке разом з ним здійснює керівництво Росією.

По-друге, вбивство мало демонстративно-залякувальний характер. З якоїсь точки зору, до цього вбивства можна застосувати термін "тероризм". Вибравши не кулю, снотворне, шнурок чи тисячу інших підручних засобів, а саме розчин полонію, Луб’янка і її годованець продемонстрували всьому світу, що вони "зрад не прощають". Власне, тіньовий міністр внутрішніх справ Британії, лейборист Енді Бернхем вже назвав вбивство Литвиненка "безпрецедентним актом спонсорованого тероризму" і закликав до перегляду відносин Росії і Великої Британії.

По-третє, фаховий рівень виконавців був настільки низьким, що їхні прізвища англійські спецслужби, скоріше за все, довідались за лічені години після того, як стало відомо, що Литвиненка отруїли. Треба бути справжнім суперагентом, щоб злити залишки розчину полонію в готельну каналізацію. Отруївши об'єкт своєї атаки чи то за другим, чи то за третім заходом – і тільки чудом не опромінивши ще з півдесятка людей довкола. Добре, хоч в унітаз пробіркою влучили.

Самому Путіну поки, схоже, заціпило. Він проводить засідання Ради з науки і освіти, поки МЗС, ФСБ і всі решта російських структур видають якісь слабко пов'язані смислом набори звуків.

"Ми жалкуємо, що чисто кримінальна справа (ну замочив когось наш президент, буває – ред.) була політизованою й затьмарила загальну атмосферу двосторонніх відносин (які без неї були, вочевидь, безхмарні – ред.). Очевидно, що рішення про призупинення коронерського розслідування і початок "публічних слухань" мало яскраво виражену політичну підоснову. ... З урахуванням цього не було підстав очікувати, що підсумкова доповідь політично заангажованого і вкрай непрозорого процесу, який підводять під заздалегідь визначений, "потрібний" результат, раптом виявиться об'єктивним і неупередженим". Це з офіційного представника російського МЗС Марії Захарової, зі збереженням стилістики.

Складається враження, що чіткої заготовки на такий поворот розслідування у Кремлі не підготували. Сподівалися, певно, що все обійдеться звинуваченням виконавців, доля яких всім глибоко байдужа.

Наслідки всієї цієї історії, попри бадьорі реляції з російського боку (про те, що погіршувати стосунки далі просто немає куди), безумовно, будуть – і немалі. Бо на Даунінг-стріт може й раді би були "не помітити" сьогоднішнього процесу – але виборець явно не дасть. Особливо зважаючи на той факт, що прайм-тайм всіх медіа заповнений коментарями Марини Литвиненко, якій є що сказати вбивцям її чоловіка. Тому розрив співпраці з російськими спецслужбами, скорочення кількості російських дипломатів і припинення переговорів про спрощення візового режиму, які трапились невдовзі після інциденту – це далеко не вся ціна, яку заплатить Росія. Втім, на тлі санкцій ЄС та США – і цін на нафту – придумати щось по-справжньому дошкульне і ефектне Кемерону буде непросто.

Хоча головну санкцію – перехід на практично "невиїзний" режим – Володимир Володимирович накладе на себе сам. І не тому, що десь в аеропорту на нього чекатиме взвод бравих гвардійців у ведмежих шапках з представником Скотланд-Ярду на чолі. Просто скрізь, куди б він не поїхав, і де б він не вийшов до світової преси, на нього чекатимуть цікаві питання.

При тому питання будуть не тільки з розряду "Пане президент, чи справді Ви віддали наказ вбити Литвиненка?" – але й радикально інші. Наприклад, "Пане президент, наскільки були виправдані підозри Литвиненка стосовно ваших педофільських схильностей?". І жодна прес-служба не виведе журналіста після такого питання із зали, бо такими були висновки і підозри Високого суду Лондону.

І весь російський державний апарат – від Лаврова і пергідрольних білявок з російського МЗС, і до недорогих інтернет-тролів та дорогих газпромівських прибиральниць буде зараз повторювати безконечні мантри про "упередженість" та "ангажованість" – разом з неймовірними байками ТАСС про те, що Британія спеціально видала візи Луговому та Ковтуну, аби потім покласти на них відповідальність за вбивство Литвиненка (здійснила яке, напевно, особисто королева).

Але розумніші з них у підсвідомості чудесно розумітимуть, що попри всю пропагандистську істерику, попри всі крики про "продажне британське правосуддя", відсьогодні вони живуть в країні, якою править засуджений вбивця. Який використає країну для того і тільки для того, щоб уникнути кари. Непросте завдання для психіки – жити з такою думкою. Навіть для тренованої, російської психіки.