Пророцтва Лукашенка: Чи загрожує Узбекистану "казахський сценарій"

Заява де-факто президента Білорусі  Олександра Лукашенка на нещодавньому самміті ОДКБ стосовно того, що Узбекистан може спіткати спроба державного перевороту, аналогічна тій, яка нещодавно трапилася в Казахстані, особливого інтересу не викликала.

Оскільки для людей, близько знайомих із темою, очевидними були мотиви білоруського лідера.

Річ у тім, що Узбекистан свого часу покинув ряди ОДКБ, причому двічі. Перший раз причиною виходу Ташкенту стало незадоволення політикою блоку та небажання брати участь у спільних військових навчаннях.  Щоправда, після спроби чи то демократичної революції, чи то релігійного повстання в 2005-му році Узбекистан в організацію повернувся – але тільки для того, щоби в 2012 році покинути її назавжди.

І зараз, на хвилі загального занепокоєння ймовірними "кольоровими революціями" та "майданними технологіями" в Середній Азії, якими російський президент Володимир Путін старанно лякає своїх тамтешніх колег, Лукашенко і собі вирішив проявити політичну далекоглядність. І на хвилі "небувалого успіху" сил ОДКБ у Казахстані спробувати переконати президента Узбекистану Шавката Мірзійоєва відступитись від заповітів "залізного Карімова", і спробувати зайти в ОДКБ утретє.

Втім, реакції з Ташкенту Лукашенко не дочекався. Більше того, його винахідливість не викликала шаленого захвату і в Москві. "Це тема для спілкування між Мінськом та Ташкентом, і ми в цьому ракурсі не беремо участі у розмовах", — сказав прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков, коментуючи слова Лукашенка про потенційні ризики для Узбекистану на тлі останніх подій у Казахстані. І демонструючи, що Кремль до цієї ідеї стосунку не має.

Але чи справді Лукашенко такий далекий від істини, стверджуючи, що Узбекистан може стати новою "точкою нестабільності" в Середній Азії?

Адже, на відміну від Казахстану, в цієї країни і справді існують чималі ризики впливу зовнішніх факторів на внутрішню політику. Досить згадати, наприклад, суперечку Ташкенту з урядом талібів стосовно подальшої долі без малого сотні військових літаків та гелікоптерів, на яких до Узбекистану втекли пілоти афганської армії, і які таліби вимагають їм негайно повернути. А ймовірність релігійної радикалізації у Ферганській долині видається помітно вищою, ніж у далекому від фанатизму Казахстані.

Втім, сучасна позиція Ташкенту помітно відрізняється від казахської – для цього є вагомі причини. По-перше, Узбекистан ніколи не був надто багатою країною, і не купував лояльність своїх громадян щедрими соціальними подачками. Тому коли вдарила коронакриза, помітного зниження рівня життя не відбулося. Більше того, Узбекистану вдалося уникнути падіння ВВП як в 2020-му, так і в 2021-му роках. І це підтверджує не тільки національна статистика, але й дані Всесвітнього банку. Тому наростання соціального незадоволення в країні у казахських масштабах теж відсутнє. Як відсутня і гостра конкуренція еліт, яка спровокувала силове продовження мирних на початку протестів у Казахстані.

Єдиною реальною небезпекою для Ташкенту наразі є і справді "зовнішній фактор" – тільки не уявні "організатори майданів", які живуть у сутінкових кутках свідомості Путіна, а цілком собі реальні бойовики Ісламської держави, радикальних відгалужень "Талібану", і які завгодно іще релігійні фанатики, якими багаті тамтешні краї. Але Узбекистан у справі захисту свого суверенітету вже давно відмовився від більшої частини "братньої допомоги" Росії, і, головне, від російських військових баз. Будемо сподіватися, що так продовжиться і надалі. Тільки б комусь у Кремлі не спало на думку, що цю ситуацію слід негайно виправити.