Шах Україні: Чому Франція знову підіграла Путіну на глобальній шахівниці

Підготовка цьогорічного саміту ініціативи ЄС "Східне партнерство" відбувається без особливого напруження чи особливих результатів. Головною причиною подібної ситуації, звичайно, є пандемія коронавірусу, яка відтягує на себе увагу як посадовців ЄС, так і політичних лідерів держав-членів союзу. Але, судячи з декотрих сигналів із боку ЄС, проблема не тільки в цьому. 

Зокрема, вчора країни-члени Євросоюзу так і не дійшли згоди щодо прагнення країн "Східного партнерства" до набуття членства. За даними Радіо Свобода, Франція, підтримувана "деякими південними державами-членами ЄС", наполягає на тому, щоб фактично відмовитися в фінальному документі Ради ЄС від фрази про те, що "Рада визнає європейські прагнення та європейський вибір відповідних східних партнерів, як зазначено в угоді про асоціацію".

Звичайно, європейські посадовці ніби як сподіваються, що Франція в підсумку все-таки змінить позицію, оскільки вищезгадана фраза вже кілька років є стандартом ЄС для визнання того, що країни "Східного партнерства", такі як Грузія, Молдова і Україна, можуть приєднатися до блоку в майбутньому. Тим паче що від "визнання європейських прагнень" до задоволення цих прагнень – відстань, яка може вимірюватись десятиліттями. 

Але як би не завершилася вся історія, вона наочно демонструє, наскільки жорстко теперішнє керівництво Франції налаштоване проти будь-яких політичних авансів для учасників "Східного партнерства". І ця позиція однозначно знаходить підтримку серед інших членів ЄС – серед яких, скоріше за все, є й Італія. 

У цій позиції, насправді, немає нічого особливо нового. Про те, що "Східне партнерство" в жодному разі не передбачає перспектив членства, Макрон неодноразово заявляв й раніше.  Причин подібної поведінки Парижа, насправді, може бути дві. Перша, офіційна і придатна для озвучення у пристойному товаристві, полягає в тому, що, на думку чинного очільника Франції, нові члени ЄС з числа східноєвропейських країн і без того порушують правила співіснування в союзі, не розділяють засадничих ліберальних цінностей, і взагалі – "розгойдують човен". За подібних умов, подальше розширення на схід, на думку Макрона, загрожує крахом ЄС. Дивлячись на політику Польщі та, особливо, Угорщини, подібна позиція ніби й не виглядає цілком безпідставною. 
А інша, менш публічна причина "антипартнерської" політики Парижа полягає, вочевидь, в бажанні якщо й не опертися на Росію у протистоянні зі США, то, принаймні, зменшити градус конфлікту з Москвою і вийти з протистояння по лінії Москва-Вашингтон. 
Можна довго сперечатися про реалістичність (точніше, повну нереалістичність) такого геополітичного підходу, який є класичним зразком "умиротворення агресора".

Але шкода від дій Франції є очевидною не тільки коли йдеться про питання цивілізаційного вибору, але й у короткотерміновій дипломатичній тактиці.

Європейська перспектива – хай навіть цілком примарна – завше давала можливість маневру для пострадянських лідерів у їхніх дискусіях з Москвою. Хоч кучминська "багатовекторність", хоч химерні кульбіти Лукашенка, хоч непрості політичні ходи реформаторів та олігархів у Молдові – все це базувалося на можливості, бодай гіпотетичній, дрейфу від Москви в бік Європи. Всі без винятку екс-радянські республіки, навіть цілком проросійські – на кшталт Вірменії, ведучи діалог з Москвою, могли б балансувати. Балансувати між співпрацею з Кремлем і хай ефемерною, але озвученою європейською перспективою.
Натомість офіційне "закриття" європейських перспектив для учасників східного партнерства є геополітичним виграшем для Росії. Бо дипломатичне балансування між Москвою та Брюсселем стає або неможливим, або недієвим. Лавровське "кудавидєнєтєсь" стає беззаперечним аргументом.

Звичайно, не противагу Раді Європи Європарламент обговорює свій проект майбутнього "Східного партнерства" – зі спільним економічним простором, поступовою інтеграцією в енергетичний союз ЄС, транспортним співтовариством, єдиним цифровим ринком та іншими ласощами. Саме на цей проект орієнтуються українські посадовці – зокрема, очільник МЗС Дмитро Кулеба, який сподівається, що "Східне партнерство" "має сприяти поступовій інтеграції асоційованих партнерів, у тому числі України, до внутрішнього ринку ЄС, як це закріплено в угодах про асоціацію". Але у справі протистояння між законодавчою і виконавчою владою ЄС більшість переваг, на жаль, в руках останньої.