Про Верхню Вольту, балет і ракети, або Чому Путін зробив Росію такою, яка вона є

В Африці, де режими змінюються з калейдоскопічною швидкістю, дійсність не дозволяє племінним вождям надто вже замислюватися про майбутнє. Їхнє правління зводиться до того, щоб хапнути побільше національних багатств, золота, алмазів або іноземної гумдопомоги і, коли запахне смаженим, швидко змитися з усім цим добром в стабільніші країни.

На відміну від африканського варіанту, латиноамериканський диктатор підходить до своєї країни фундаментально і прагматично, розглядаючи її як власну фазенду. В якійсь мірі він навіть зацікавлений в її економічному успіху - адже фактично він є кінцевим бенефіціаром всієї національної економіки. І Стресснер, і Трухтльо, і навіть Батіста з Нор'єгою намагалися зробити свою країну економічно просунутою, так як були цілком впевнені у тому, що успішна країна призведе й до збільшення їхніх власних капіталів.

Цікаво, що на пострадянській території прижились обидві ці системи. Наприклад, Білорусь представляє собою класичну латиноамериканську модель, при якій Лукашенко розглядає державу як якийсь колгосп, в якому він є і головою, і головним акціонером. У чомусь його управління державою нагадує управління своїм маєтком гоголівського Собакевича: і вдячний мужик має свої «шкварку і чарку», і панові суцільний дохід.
А ось в Україні спостерігалося деяке різноманіття: якщо Кучма представляв собою класичного представника латиноамериканського авторитаризму, який, як і Лукашенко, представляв державу як великий «Південмаш», що якимось чином дістався йому у власність, то Янукович був типовим африканським вождем, кожен день якого починався з питання, чи не час вже тікати? Думаю, тільки в Ростові йому й вдалося знайти душевну гармонію.

Найбільш загадковий механізм управління сучасною Росією, до якого цілком підходить популярне нині слівце «гібридний». По ряду факторів (відверта байдужість на економічне благополуччя держави, масове вивезення грошей за кордон, провокування руйнівних збройних конфліктів з сусідами) ми маємо справу з диктатурою африканського зразка, хоч і не дуже типовою. Тому що і Мобуту, і Менгисту, і Бокасса, і навіть Іді Амін починали готуватися до втечі з країни чи не наступного дня після приходу до влади. При цьому запасні аеродроми ними готувалися ретельно і в самих різних країнах світу - від цивілізованої Франції (Мобуту, Дювальє) до монархічної Саудівської Аравії (Амін). Водночас ми не бачимо жодних ознак того, щоб Володимир Путін продумував якийсь сценарій втечі з країни, більше того, він настільки цілеспрямовано псує відносини з потенційними партнерами, що, мабуть, розраховує правити вічно.

Але якщо гроші знаходяться за кордоном, а влада потрібна на батьківщині, то єдиний спосіб її зберегти - будувати ізольоване від світу суспільство за зразком Туркменістану, підміняючи по можливості хліб видовищами, або, кажучи словами Салтикова-Щедріна «тримати свій народ в стані постійного подиву». Звичайно, в таких умовах авантюри в Криму чи Південній Осетії мають за власну мету не стільки досягнення будь-яких геополітичних цілей, скільки перевірку на лояльність власного населення. Відрив громадської думки від реальності й є головною метою путінського режиму. Тому що, змінюючи реальність, можна вирішувати проблеми, в першу чергу, пов'язані з рівнем життя.

По-своєму ідеально ця проблема була вирішена в Радянському Союзі, який по суті своїй зміг створити «антипіраміду потреб Маслоу». Якщо в основі оригінальної піраміди лежали фізичні людські потреби, які СРСР не міг і не хотів вирішувати, то за допомогою максимальної мобілізації всіх сил країни і за допомогою розгалуженого апарату репресивних органів комуністам вдалося культивувати в суспільстві потреби вищого порядку, зокрема культурно-творчі. На практиці це зводилося до того, що всі ресурси країни були кинуті на оспівані Юрієм Візбором «ракети і балет». Таким чином створювалася ілюзія благополучного сучасного суспільства, при тому, що воно було позбавлене навіть самого елементарного базису. Як виявилося, запустити в космос Гагаріна значно простіше, ніж нагодувати країну, хоча, наприклад, завести у достатній кількості банани для радянських вождів було вже непідйомним завданням.

Тому зараз, спостерігаючи, як Російська Федерація крокує від одного мегапроекту до іншого, ми маємо розуміти, що перед нами та сама «антипіраміда Маслоу». Бардак на місцях має компенсуватися успіхами вищого порядку: самітом АТЕС, мостом на острів Російський, сочинської олімпіадою... Цього року, здається, головною «фішкою» буде грандіозне святкування 70-річчя закінчення війни, а потім - футбольний чемпіонат, тобто те, що можна віднести до умовної категорії «балету». Можна припустити, що і про умовні «ракетах» теж не забудуть, і озвучена Рогозіним ідея освоювати Місяць знаходиться в тренді. Хоча, скоріше, можна припустити і такий варіант, що місце ракет космічних займуть ракети міжконтинентальні та головним досягненням Росії в наступному році буде оголошена якась суперсучасна військова розробка, можливо така, що існує в єдиному екземплярі або в стадії розробки, як то було з ракетою «Булава». Адже грошей на впровадження все одно немає, вони за кордоном.

Коли федеральний канцлер Гельмут Шмідт тридцять років тому назвав Радянський Союз «Верхньою Вольтою з балістичними ракетами», він навіть не підозрював, наскільки точно його визначення підійде до нинішньої Росії. Тільки якщо раніше поняття «Верхня Вольта» символізувало технічну та економічну відсталість радянської країни, то тепер, крім усього іншого, воно сприймається і як натяк на африканський варіант диктатури в Російській Федерації. Трохи затушований тими самими «ракетами», які по суті своїй не змінилися з часів пана Шмідта.