Кремль грає у мовчанку: Чому у Путіна "не чують" дзвінків Зеленського

Історія з Зеленським, який звертався до Путіна з пропозицією про телефонні переговори стосовно Донбасу іще 26 березня, після загибелі чотирьох українських військовослужбовців під Шумами, і звернення якого в Кремлі "не помітили", якщо вірити речнику Путіна Дмітрію Пєскову, до сьогоднішнього дня, виглядає дивно.

Можна, напевно, припустити, що це логічне продовження кремлівського наративу про "непрофесіоналізм української влади". Але публічно озвучене припущення Москви про те, що з Банкової "зателефонували до Кремля — але чи то не додзвонились, чи помилилися номером", виглядає трохи гротескно навіть для сьогоднішнього стану справ у двосторонніх стосунках. Тому швидше йдеться не про реальну спробу переконати весь світ у тому, що Зеленський не пропонував переговорів. Присутнє радше бажання продемонструвати, що Кремлю байдужий дзвінок Зеленського. Або що подібні дзвінки зараз будуть демонстративно ігноруватися.

При тому прес-секретарка Зеленського Юлія Мендель, коментуючи ситуацію, сказала важливу для розуміння цієї історії фразу – "дуже сподіваємося, що це не відмова від діалогу". Саме на таке сприйняття дипломатичної мовчанки в Кремлі, напевно, і сподіваються. Бо "відмова від діалогу", небажання спілкуватися з лідером сусідньої держави, його демонстративне ігнорування – все це сприймається як фактичний розрив дипломатичних зв'язків. Як ситуація, коли говорити вже немає сенсу. Як підготовка до війни.

Але якби все дійсно було так, і батальйонно-тактичні групи з "Погоново", "Ангарского" та "Опука" готувалися до швидкого маршу, Пєсков не говорив би про те, що прохань Зеленського про розмову "не помітив".

Він би говорив про невимовні страждання народу Донбасу, які Україна повинна негайно припинити, підписавши російські умови "мирного вирішення конфлікту (себто – капітуляції). Натомість – маємо арію про "іхтамнєт" стосовно запитів Зеленського на переговори.

Що каже нам одну просту річ – наразі Росія, явно підтримуючи ескалацію, робить все можливе, аби зберегти шанс "відіграти все назад". І не втратити при тому "політичне обличчя" свого президента.

Оскільки з ультиматумом все надто просто – якщо протилежна сторона його ігнорує, то слід починати війну. Або визнавати свою поразку.

Натомість нагнітання напруження і ухиляння від прямої, хай навіть і формальної  розмови, залишає простір для політичного маневру. Залишає можливість у вигідний момент сказати, що "в Києві одумалися – і на Донбасі все затихло".

Втім, той факт, що Росія не демонструє ознак готовності до публічної і демонстративної конфронтації, не повинен надто тішити нікого в Україні. Оскільки якщо у Кремлі побачать шанс досягти цілей за допомогою військового тиску, – там розпочнуть війну, не вагаючись. І те, що "гібридний дипломатичний наступ" Путіна наразі зберігає можливість такого самого "гібридного відступу", зовсім не означає, що варіанти застосування сили є виключеними.