"Замах" на Лукашенка: Чому "американські спецслужби" та "українські націоналісти" не захистять Білорусь від Кремля

Минулі вихідні, окрім шпигунського скандалу з "солсберецькими туристами" у Чехії, принесли нам іще одну новину про роботу російських спецслужб. Щоправда, не "сольну", а в тісній співпраці з колегами із білоруського КДБ.

Цим стражам порядку і законності вдалося арештувати білоруського філолога Олександра Федуту (якого для солідності назвали "політологом") та адвоката Юрія Зенковича. Їх затримали в Москві на вимогу Лукашенка, який стверджує, що ці двоє готували державний переворот з убивством Олександра Григоровича та захопленням у заручники його синів.

Лукашенко повідомив про цю подію на суботнику в своєму рідному селі Олександрія Шкловського району. Після чого на державному телеканалі ОНТ показали затримання "переворотників". Які діяли "за підтримки американських спецслужб".

Російська ФСБ, не змигнувши оком, опублікувала прес-реліз про те, що " припинено протиправну діяльність Зенковича Юрія Леонідовича і Федути Олександра Йосиповича, які планували здійснення військового перевороту в Білорусії за відпрацьованим сценарієм "кольорових революцій" з залученням місцевих і українських націоналістів, а також фізичне усунення президента Олександра Лукашенка".

За версією росіян, теракт мав відбутися прямісінько на параді 9 травня. У "найсвятіший" день мали знищити "найсвятішого" у Білорусі – напевно, руками українських націоналістів. Самі білоруси – навіть ті, що з КДБ – цих подробиць не знали.

Таким чином, перед візитом Лукашенка до Москви, що запланований на 22 квітня, у двох країн з'явився спільний ворог. Ну, не те щоби з'явився, він був давно – але у черговий раз нагадав про своє існування за допомогою санкцій проти Росії та "готовності вбити Лукашенка".

Що виглядає як гарна прелюдія для спроб білоруського диктатора в черговий раз отримати економічну допомогу з Москви. Але ця історія, звісно, ніяк не скасовує чергову розмову про подальшу економічну інтеграцію між країнами, зокрема, про створення "спільної системи оподаткування" для двох держав, розробленої російським урядом.

До минулорічних ганебних "виборів" Олександр Лукашенко міг "коливатися" між Москвою і Заходом. Себто частіше, звичайно, імітувати подібне коливання – але достатньо переконливо для того, щоби в Кремлі напружувалися стосовно майбутнього Білорусі.

Але після всіх поствиборних подій навіть найменш здогадливі клерки у Кремлі чітко зрозуміли, що тепер ця "коливальна епоха", яка тривала без малого чверть століття, завершилася назавжди. Бо ніхто на Заході – окрім, хіба що, юристів із міста Гаага, говорити з білоруським диктатором-самозванцем не стане. І єдиний номер, який Олександр Григорович зможе тепер виконувати на політичній арені – це монологи про "американські спецслужби", "загрозу кольорових революцій" та інші жахіття, які готова вчинити "кривава рука Держдепу".

Звичайно, ці монологи знайдуть вдячних слухачів у Кремлі. Але навіть любов до Лукашенка як до артиста розмовного політичного жанру не зупинить тих поціновувачів від подальших спроб помножити на нуль білоруську незалежність та суверенітет. Тим паче, що аргументи, які можна було б протиставити подібному наміру, наразі в Лукашенка повністю відсутні.