Коли російські кіношники візьмуться за бойовиків Донбасу

Ну, не Женя ж Лукашин і, зрозуміло, не Іполит. Обидва ці персонажі взагалі насилу б вписалися в нинішню пострадянську дійсність, протираючи штани десь на маргінесах держслужби або в НДІ, що доживає останні дні, де з метою економії коштів і робочий день уже скоротили до трьох годин. Абсолютно не можу уявити в загоні «Призрак» Новосельцева або Самохвалова. Взагалі весь радянський кінематограф чомусь оспівує якогось узагальненого невдаху, такого собі Афоню, який не те, щоб досяг успіху в житті, зате (що мається на увазі за замовчуванням) духовно багатий. Психологи кажуть, що тут має місце явище «гіперкомпенсації», коли радянська «маленька людина» порівнює себе з тим же Афонею або Сарафановим зі «Старшого сина» - і залишається дуже рада тому, що хоч соціальний статус у неї і низький, але не настільки катастрофічний, як могло б здатися в порівнянні з героєм кінострічки.

Але ж кіно, як нас усіх учили, має відображати життя - адже все ж таки нинішні режисери, безсумнівно, колись конспектували щось про «соціалістичний реалізм» і навіть зкладали іспити з таких дисциплін. І конспектували тези про те, що реальне життя первинне, а мистецтво, що оспівує його, - вторинне. А ти диви: за кадром опинився цілий пласт якоїсь субкультури, що за кілька місяців повиповзав з усіх щілин, озброєний до зубів і не здатний ні на що, окрім руйнування. Як же ці типажі, та й не потрапили в кадр? Як вийшло так, що кіношна реальність формує одну дійсність, а реально ми бачимо абсолютно протилежну? Я не кажу зараз про український кінематограф, який перебуває в личинковій стадії, але ж ось дивна річ: російське кіно з'їдає багатомільйонні суми, але видає на-гора такий самий ущербний продукт, що і кіностудія імені Довженка. Цікаво, чому так? Звичайно, російський кінематограф суть плоть від плоті російської ж економіки, і більшість фільмів там знімається заради відмивання грошей. Але ж ніхто начебто не забороняє спробувати в художній стрічці вивести, наприклад, донецького бойовика... Але ж ні. Навіть головний герой надідеологізованої стрічки «Олімпус інферно» виявляється не бойовиком, а, хай як це дивно, ботаніком - в усіх значеннях цього слова. Браві бойові солдатики-хлоп'ята в картині зображені мазками - такі собі воїни добра на танках, боги з машин, що втручаються у конфлікт осетинського добра з грузинським злом (добро і зло мають чітку етнічну приналежність), що відновлюють справедливість і зникають кудись за межу кадру.

По суті своїй, ми можемо констатувати, що існує якась кіношна реальність і справжня реальність, які в якихось місцях абсолютно не стикаються. Раніше, звичайно, було зрозуміло, на якому етапі краще про ту іншу реальність промовчати. Це коли худрада викидає якусь частину сценарію як «нетипову». Причому «нетиповим» може бути щось загальновідоме, яке з'являється на людях тільки по ліміту.

Подібний збій у програмі настав хіба що на сплеску горбачовської перебудови, коли масово почали піднімати на щит так звані «неформальні об'єднання молоді». Деякі герої фільму «Асса» справді цілком могли б робити бізнес на крові, а Руслан Чутко з фільму «Плюмбум» - це взагалі взірець прототітушки в тому вигляді, як цей рух виглядав у вісімдесятих роках, коли «оперативні комсомольські загони» полювали за хіпі в міських парках і гомосексуалістами в громадських туалетах, але, мабуть, організатори цих ОКОЗів уже тоді замислювалися і про майбутнє.

Чи міг бути вбивцею-новоросом Данило Багров з «Брата-2»? Авжеж ні. Це представник бандюківського прошарку середньої смуги Росії, який якось «прийшов до успіху», - у чому і полягає його популярність. Навіть герой Віктора Сухорукова в цьому сюжеті більше схожий на терориста з «ДНР», хоча з таким симим успіхом міг би й сидіти замість Валуєва в Держдумі. У нього, зрештою, все зав'язане на грошах, у яких «сила» і яких він не може заробити навіть у Чикаго (на відміну від української діаспори на чолі з Кетрін-Клер Чумаченко). І в Америці таких «братів» безліч, кажуть, і Кобзон з Лепсом не останні на цьому терені.

Йдемо далі. Навіть незважаючи на величезну купу фільмів, знятих про війну, ми не бачимо в них жодного персонажа, схожого на тих, хто тероризує наші східні області. Навпаки, ці фільми якісь шаблонно-шапкозакидацькі, в яких радянський солдат січе ненависних фашистів направо і наліво, відволікаючись лише на те, щоб вивести з доблесних лав Червоної Армії якогось чергового зрадника, якого і вичислити-то неважко: як хто в частині розмовляє українським суржиком, так ми вже й знаємо, що тут без гестапо не обійшлося. Он, як у фільмі «У серпні 44-го» дають орієнтування на закинутих шпигунів: «один лівша, інший українець» (цікаво, що в оригінальному романі Володимира Богомолова ця фраза помітно відрізняється від екранізації). Не дивно, що подібне шапкозакидництво колись спонукало польських ветеранів підписати петицію проти фільму про чотирьох танкістів і собаку: якщо екіпаж танка «Рудий» разом з вояками війська польського Ярошем і Саакашвілі січуть німців, що капусту, то незрозуміло, чому цвіт польської армії розпрощався із життям у Катині.

Звичайно, добре в цьому плані в Європі, там життєвістю взагалі ніхто не стурбований, досить взяти останній номер Charlie Hebdo, погортати в ньому свіжі гей-карикатури на Христа і Магомета, включити телевізор, а там...

А там, чорт забирай, страшний фільм «Левіафан» режисера Andrey Petrovich Zvyagintsev про ці «крейзі раша», які п'ють горілку з горла і страшно матюкаються на тлі скелета кита, який чомусь ніхто не додумався спихнути хоч якомусь олігархові для прикрашання його рубльовських апартаментів. На цей фільм уже написана рецензія Дмитром Биковим, яка більше схожа на вирок. Вирок вмираючій країні, яка робить вмираючі фільми. Однак, здається, саме зараз майстри культури намагаються перед нами розкрити ту саму загадку душі російської людини, яка йде різати зокрема українців. Жити в такій безвиході, де сам сенс існування полягає в тому, щоб сховатися від всюдисущого і нещадного державного апарату, неможливо, вже краще поїхати гинути на Донбас. Хоча, звичайно, боротися з конкретним російським злом набагато ризикованіше і небезпечніше, ніж з «бандерами» - десятки загиблих російських журналістів тому підтвердження.

Але тут працює інший фактор - той самий, який змушував моїх ровесників з вісімдесятих «мститися» міліціонерам, які били їх, записуючись в «інтернаціональний обов'язок», хоча було б логічніше вбити конкретного міліціонера, а не абстрактного душмана, який у принципі тобі нічого поганого не робив. Хоча багато хто тоді йшов в Афган: хтось через те, що його кинула дівчина, а хтось тому, що в ДРА можна було купити «Волгу» за чеки Зовнішпосилторгу. Про них теж ніхто не зняв жодного фільму («9-у роту» вже давайте не сприймати серйозно). А про цих знімуть? Ні, це потрібно не для міжнародних фестивалів. Нам потрібно краще зрозуміти симптоми цієї хвороби для того, щоб краще зрозуміти механізм її лікування. Але якщо люди творчі тікають від цього, що робити нам?