Таліби заявили, що їхній основний партнер - Китай: В чому вигода Пекіну і чому все може зірватися

Заява речника "Талібану" Забігулли Муджагіда про те, що "Китай є нашим головним партнером і становить для нас фундаментальну та екстраординарну можливість, адже він готовий інвестувати та відбудувати нашу країну", стала логічним результатом китайської міжнародно-політичної позиції, яку Пекін демонстрував впродовж останніх двох місяців.

Забувши власну підтримку рішень ООН 2001 року, які фактично санкціонували вторгнення до країни, та енергійні спроби налагодити стосунки із першим неталібським президентом країни, Хамідом Карзаєм, Пекін впродовж останнього місяця, коли стало зрозуміло, що виведення військ США із Афганістану буде швидким та неуникним, з усіх сил популяризував месидж про те, що "катастрофа в Афганістані викликана недалекоглядною політикою Вашингтону та їх союзників". Намагаючись при тому як нанести удар по іміджу США, так і налагодити стосунки з новими господарями країни. Урядова китайська преса навіть порівняла тактику талібів із тактикою "народної війни", описаною Мао Цзе Дуном.

Керівництво "Талібану" критику США оцінило, а пасаж про "катастрофу" — якою, вочевидь, стала для Афганістану їхня перемога — пропустило повз вуха. Представницькі делегації талібів відвідували Піднебесну від початку серпня.

Суть цієї дружби між релігійними фундаменталістами та прихильниками тоталітаризму — вкрай проста. Надра Афганістану містять поклади міді, золота та літію в обсязі, еквівалентному трильйону доларів. Китай потребує цих ресурсів для своєї промисловості. А таліби потребують фінансової підтримки свого уряду, яку можна отримати, видаючи дозволи на видобуток. Іншим вектором інтересу Піднебесної до співпраці з талібами є бажання створити "новий Шовковий шлях", який цілком міг би проходити і через Афганістан. Який і так формально є частиною ініціативи "Один пояс, один шлях".

Здавалось би, налагоджується ідеальний союз двох сумнівних політичних систем, які мають спільні інтереси, не обтяжені конфліктами, і не мають жодних упереджень, пов'язаних з дотриманням прав людини чи іншими питомо західними химерами. І зашкодити такому союзу не зможуть як в США чи Європі, так навіть і на Росії, де дотепер називають талібів радикалами і закликають пригледітися до їхніх подальших дій, безнадійно відстаючи від Китаю у налагодженні контактів з теперішніми господарями Кабулу.

Втім, в реальності все не так просто. Оскільки, по-перше, "Талібан" — це не вертикальна, а горизонтальна організація. І згода керівництва на видобуток окрисних копалин в тій чи іншій провінції може наштовхнутися на рішучий спротив місцевих духовних лідерів (і готовність "їхніх" бойовиків насаджувати свою парадигму співпраці з Китаєм). Та й думка верховного керівництва "Талібану" може доволі легко змінюватися — як то показують спроби переговорів Пекіну з "першими талібами" в особі засновника руху мулли Омара.

По-друге, "Талібан", здійснивши "гібридний розгром" урядових військ (який в багатьох випадках був серією домовленостей про капітуляцію) не може гарантувати безпеки. І вибухи під аеропортом в Кабулі, в яких загинули не тільки втікачі та американські військові, але й бойовики "Талібану" — наочне тому підтвердження. Як і відсутність контролю талібів, приміром, над Панджшером.

Окрім того, фантастичний рівень корумпованості й непрофесійності тамтешньої бюрократії, який унеможливив роботу будь-яких іноземних гірничовидобувних корпорацій в Афганістані навіть тоді, коли там були американські війська, і за "Талібану" нікуди не подівся.

Про такі дрібниці, як повна відсутність інфраструктури на кшталт доріг чи електростанцій тут вже й говорити не доводиться — все це доведеться будувати "з нуля".

Іще одним "слизьким місцем" для співпраці між країнами є той факт, що хоча вони й мають спільний кордон — але йдеться про важкодоступний куток Гімалаїв з висотами близько 5 тисяч метрів над рівнем моря. Тому сполучення доведеться здійснювати через віддалені провінції Пакистану, які Ісламабадом фактично не контролюються, а реальною силою там є ісламські радикали та місцеві племінні вожді.

Реальність знає чимало прикладів, коли китайська доктрина "мир через розвиток" більш чи менш спрацьовувала. Але є й чимало прикладів і зворотної ситуації — починаючи від Синьцзяну та Тибету, де попри розвиток і репресії на додачу повний мир так і не настав, і завершуючи Суданом та М'янмою, де, попри вкладені Пекіном зусилля та мільярди витрачених доларів, із миром не склалося геть зовсім.

Тому можна обґрунтовано припустити, що попри антиамериканську риторику Китаю і дружні заяви Талібану, в Пекіні іще немає фінального рішення стосовно початку економічної експансії в Афганістан. Там вичікують, щоби оцінити договороспроможність талібів та реальну ситуацію в країні. І навіть коли вона почнеться, Китаю неминуче доведеться супроводжувати інвестиції силовою підтримкою на територіях, де контроль талібів є чисто номінальним.

При тому цей силовий супровід має бути дієвим і водночас не надто викличним для мусульманської громади. В іншому разі мине десяток років, і енергійні бородаті чоловіки фотографуватимуться на тлі напівзруйнованих китайських шахт та збагачувальних цехів так само, як фотографуються вони зараз на тлі трофейних американських джипів та гелікоптерів.