Гра престолів: Як Москва та Вашингтон ділять Кавказ

Кількість та специфіка заходів, які проводить Північноатлантичний альянс на Південному Кавказі може дати грунт для розмов про те, що "НАТО підходить до кордонів Росії". Ще б пак - за останній десяток днів у Вірменії пройшов "Тиждень НАТО", а в Грузії NATO-GEO Exercise-2019. І нехай перший захід мав радше інформаційно-просвітницький характер, а другий був командно-штабними навчаннями, у яких взяло участь близько півтисячі іноземних військовослужбовців, тенденція наростання уваги з боку НАТО до даного регіону є очевидною. Особливо якщо врахувати ще й той факт, що в навчаннях НАТО взяли участь і військовослужбовці із Азербайджану. А сьогодні генсек НАТО Єнс Столтенберг виголосив у Грузії достатньо амбітну промову про те, що "Ми продовжуємо роботу, щоб Грузія стала членом НАТО". І взагалі - "сподіваюся, що ми скоро привітаємо вас в НАТО". І хоча конкретних дат знову не прозвучало - політичний сигнал вийшов достатньо сильним. Втім, у браку уваги до цих подій Росію звинуватити складно. Відверто погрожувати Грузії Москва почала "авансом", ще два тижні тому. Коли заступник міністра закордонних справ Росії Григорій Карасін і глава російського Міноборони в один голос взялися сипати загрозливими заявами.

Зокрема, Карасін в інтерв'ю застеріг "грузинських партнерів від неприємних несподіванок". А також порекомендував Грузії "визначитися": або "вибрати створення атмосфери регіонального сприяння на Південному Кавказі, або євроатлантичну повістку".

А Шойгу на засіданні колегії керованого ним військового відомства нагадав всім присутнім про більш ніж двократне збільшення масштабів та інтенсивності навчань, "до участі в яких все активніше залучаються Україна і Грузія". На думку Шойгу, Росія змушена "адекватно реагувати, поєднуючи заходи стратегічного стримування з планами нарощування бойових можливостей з'єднань і військових частин". У ситуації наростання поляризації та напруження регіональні держави потроху формують своє ставлення до протистояння між Москвою і Вашингтоном. І в цій ситуації як позиція Грузії, так і позиція Вірменії є, загалом, очевидною.

Попри всі зміни в зовнішній політиці Тбілісі, попри всю специфіку, пов'язану з персоною грузинського олігарха Бідзіни Іванішвілі, який "зробив свої гроші" на Росії, і партія якого зараз більш чи менш успішно посідає грузинський політичний Олімп - Грузія безальтернативно претендує на членство в НАТО. А поки це членство є радше предметом обіцянок - максимізує співпрацю з альянсом як задля збільшення власної обороноздатності, так і задля демонстрації всіх можливих переваг, які грузинський плацдарм надасть альянсу в регіоні.

Натомість Вірменія, відчуваючи перманентну військову загрозу з боку Азербайджану, добровільно обирає шлях глибокої військової та геополітичної залежності від Росії. І той факт, що попри чисельні "прикрі інциденти" з російськими "миротворцями" на вірменській території російські бази залишаються на своєму місці - переконливе тому підтвердження. і ніякі "рекламно-інформаційні заходи" з боку НАТО змінити цю ситуацію не здатні.

А от позиція Азербайджану є цікавою. З одного боку, Баку залишається одним із найбільших покупців російської зброї, і не демонструє бажання щось міняти у цій ситуації. Хоча і до західних озброєнь - у період платоспроможності залежної від вуглеводнів казни - активно приглядається.

З іншого боку, користуючись всесторонньою підтримкою Туреччини і певним інтересом з боку Північноатлантичного альянсу Азербайджан цілком в стані дозволити собі взяти участь в навчаннях НАТО. І ніякий Шойгу погрожувати Ільхаму Алієву не наважується.

А загалом, ситуація на Південному Кавказі наочно демонструє, що розмови про "нову холодну війну" цілком реалізувались і в цьому регіоні. Оскільки наростання геополітичної напруги між Москвою та Вашингтоном примушує регіональні держави не просто робити вибір на користь того чи іншого геополітичного центру - але й підкріплювати цей вибір спільними військовими навчаннями, закупівлями зброї і гармонізацією своєї військової інфраструктури з новими - чи навпаки, старими - союзниками. І навіть радикальні зміни у внутрішньополітичному житті - як то трапилося свого часу із Грузією - на цей геополітичний вибір вплинути не можуть.