Ердоган пішов кривою стежкою Путіна (КАРТА)

Вчорашні скарги сирійського МЗС про те що хтось, навдивовижу схожий на турецьких військових та найманців, перейшов кордон і рушив вглиб Сирії, могли б виглядати як початок повномасштабного втручання Туреччини в конфлікт. Якби, звичайно, не той факт, що слідом за "невідомими", які, певно, ринулись скидати Асада на дюжині джипів з сотнею бійців, турецька армія чомусь не рушила.

Більше того, сьогодні міністр оборони Туреччини Ісмет Йилмаз запевнив світ, що нічого про джипи з солдатами не знає, і за останні дві добі єдиним турецьким військовим набутком, який перетинав кордон з його відома, були артилерійські снаряди, які турки щедро клали по укріпленнях курдської "пешмерги" на сирійській території.

Звичайно, можна припустити, що все це лиш розвідка і підготовка до вторгнення потужних об’єднаних сил Туреччини та Саудівської Аравії. Така можливість, звичайно, існує. Для чогось же перебазовувались саудівські бойові літаки до Туреччини, для чогось координувались штаби, для чогось тривали непрості й не надто публічні переговори між Анкарою та Вашингтоном.

Проте якби турки і справді планували масштабну інтервенцію до Сирії, так радикально псувати стосунки з курдами – принаймні, сирійськими курдами – як то трапилось впродовж останнього тижня, Анкара б не стала.

Таким чином, воювати з усіма лихами сучасної Сирії – Асадом, російським експедиційним корпусом, ісламістами з ІД, Фронту Аль-Нусри і ще півдесятка менш відомих радикальних угруповань Анкара відправила (чи то не відправила) сотню бійців. Натомість проти сирійських курдів, які насправді воюють з ісламістами, розгорнуто артилерійські батареї, які дві доби "мстять за мінометний обстріл турецької території". В ході якого була випущена одна міна. Принаймні, так кажуть турецькі військові. При тому ні звернення ЄС, ні окрики з Вашингтона не можуть заставити Ердогана припинити цей ганебний цирк.

Таким чином, складається враження, що Реджеп Таїп Ердоган для досягнення своїх цілей в Сирії обрав путінсько-донбаський варіант. Який полягатиме не стільки в знищенні режиму Асада і створенні адекватної демократичної мусульманської держави. А обмежиться турецька стратегія формуванням смуги протекторатів вздовж кордону, заселених лояльними і залежними сунітами, які не хочуть жити в Ісламській державі. Але навіть цих союзників Анкара не збирається захищати всією силою своєї армії, обмежуючись підтримкою зброєю та інструкторами.

Крім того, для реалізації подібного сценарію потрібно очистити ділянки турецько-сирійського кордону від курдських анклавів. І тут з'являється вже й зовсім нехороша підозра щодо "добровольців на пікапах". Які, цілком можливо, їдуть воювати зовсім не з Асадом.

Саме необхідність робити брудну роботу в курдських поселеннях і може бути головною причиною того, що сирійський кордон переходять незрозумілі люди на джипах з кулеметами, а не регулярні військові частини. Бо злочини військових рано чи пізно можуть стати предметом інтересу Гаагського трибуналу. А "добровольці"... Що з них візьмеш? В крайньому випадку їм можна порадити "загубитись" по доброму – щоб не потрапити до рук турецького військово-польового суду, який буде явно спритнішим, ніж Гаагський – хоч і менш уважним у пошуку замовників військових злочинів.

Звичайно, пряме порівняння стратегії Ердогана з конфліктом на Донбасі буде некоректним. На відміну від "київської хунти", Башар Асад і справді бомбардував і обстрілював протурецьки налаштованих сирійців-суннітів. Вони направду потребують захисту – тепер і від "путінських соколів".

Схожість в іншому. Як і Путін на Донбасі, Ердоган не збирається брати на себе відповідальність за хід подій. Вносячи плату за свої геополітичні інтереси зброєю та кров'ю – бажано, чужою.

Але чергова "підтримка людьми і патронами", якою, принаймні поки що, обмежується участь Анкари в конфлікті, не припинять різанини в Сирії. Вони не принесуть щастя і спокою навіть "туркоманам", які рано чи пізно стануть мішенню не тільки росіян та Асада, але й курдів та ісламістів. Що, ймовірно, додасть останній кривавий мазок до війни "всіх проти всіх – і до останнього патрона", до якої зводиться зараз конфлікт в Сирії. Це щодо етичного аспекту.

Але етикою справа не обмежується. Обравши чинну стратегію – винищення курдів під гаслами боротьби з Асадом та ісламістами, Анкара навіть може отримати певні тактичні переваги. Якими Ердоган буде радіти, вперто не звертаючи уваги на той факт, що ставши смертельним ворогом Москви, він все далі дрейфує геть від Вашингтону. А ситуативні союзники з Ер-Ріяду завжди розглядали Туреччину як небезпечного конкурента, якого, при наявності зручного моменту, варто позбутись. Так мало-помалу довкола Туреччини розливається та сама геополітична пустка і вакуум, які вже поглинули Росію. От тільки ні ядерних ракет, на запасів газу з нафтою в Ердогана немає. Тому все може вийти ще сумніше.